Гармати рикнули вогнем як один муж. Ядра вдарили в збиту масу черні, роблячи в ній вирви, викидаючи наверх мертві тіла, збризкуючи кров’ю землю та свити молодців. Але козаків все це не затримало. Вони побігли до шанців зі стуком тисяч стоп, давлячись криком та диким виттям. А коли вони вже вийшли на останній відрізок рівнини, їм в очі глянули тисячі чорних мушкетних стволів.

— Feuer! — прозвучала команда.

Мушкети та аркебузи загриміли рівним залпом. Блиск вогню пролетів вздовж стиснутої лінії німецької та шотландської піхоти. Свинець проорав запорізькі ряди; полки затрималися на мить на бігу, коли сотні, тисячі тіл в одну мить звалилися на землю.

Але ж козаки відповіли гідно. Вони вистрелили двічі, крізь порохові дими та опари. А потім бігом кинулися до валів. В одну мить сотні драбин впали на них з розмахом, і тисячі молодців почали дертися на корону шанців.

Німці та шотландці схопилися за палаші, шаблі та рапіри. І тут на них спали запоріжці. Всі на валах билися один на один, і билися не на життя, а на смерть, тільки козаки все більше відтискали жовнірів від укріплень. Тільки страшні шотландці не віддавали поля, хоча кров заливала їм очі, хоча вздовж валу дуже скоро утворився стос з мертвих тіл та стогнучих поранених; вони з люттю прорубували собі дорогу своїми мечами-клейморами. Їх руки мліли від вбивчої праці. І вони білися люто, спихаючи козаків з валів, відрубуючи долоні та пальці, що хапалися за край палісаду.

Хвиля запорізької піхоти цілком покрила вали. Молодці залізали по драбинах, влізали нагору, з криками, виттям, кусаючись, рубаючи шаблями, стріляючи з аркебуз та рушниць. І вони перемагали. Поволі їх перевага тільки збільшувалася.

— До редутів! — закричав Пшиємський. — Відступайте до редутів!

Битва була програна. За спинами в них була страшна стіна диму та вогню, а спереду — море козацьких голів, що піднімалося все вище і вище, вдираючись в глибину валів.

Шотландці та німці відступали, прорубуючи собі дорогу палашами. Не менше як половина мушкетерів лягла покотом на побоїщі при валах, решта ж з трудом пробивала собі дорогу відступу.

Чвертькартауни та октави з редутів вистрілили просто в юрбу противників. Шотландці та німці добралися до укріплень, вбігли до середини, замкнули брами. І це вже був кінець. Покриті кров’ю запорізькі полки оточили їх тісним кільцем. Переможне ричання вирвалося з усіх козацьких горлянок.

— Це вже кінець! — крикнув Пшиємський Кшиштофові Гродзицькому. — Біжи, мил’с’дар! Перевдягнися в військового слугу!

— Всі ми тут помремо! — мрячно відповів йому Циклоп. — Всіх нас однаковий кінець чекає. Бувай, пане Пшиємський. Якщо ж мав я відносно тебе якісь гріхи, ти вже прости мені їх!

— Яко в небі, так і на землі!

Шотландці та німці вбили свої палаші в землю. Протягом короткої хвильки жовніри падали один другому в обійми, вибачали кривди, ділилися останніми ковтками води та горілки, що залишалися у флягах, в останній раз стискали собі руки.

А потім загриміли гармати, стрельнули в небо язики полум’я. Козаки рушили на штурм.

Собеський бачив, що все страчене. Весь табір стояв у вогні, полум’я загороджувало польську кавалерію від редутів та шанців, які ще захищала піхота Пшиємського. Крізь дим йому було видно, що там тривав бій, а німці та шотландці билися на валах, відпираючи наступи козаків. Було видно, що редути без допомоги довго не втримаються. Тільки відсічі не було як туди дійти.

Майбутній король Речі Посполитої сидів на Золотогривому, з булавою в руці, посеред гусарських товаришів, серед коней, що ставали дибки від страху, серед гуку пострілів, іржання жеребців та кобил, серед стогонів помираючих людей, криків жовнірів, яких давили кінські копита.

Козацькі полки йшли до наступу. Але на цей раз запоріжці йшли в сторону польського табору під заслоною двох власних. Молодці несли величезні кобилиці та дерев’яні козли, вони крилися за гуляйгородами[127], вели поєднані в ряди та з’єднані мотузами та ланцюгами таборові вози з гноєм та піском. За цими ослонами крилися стрільці, які вели безупинний та безжалісний вогонь. Кулі з рушниць та аркебузів вбивали коней, знаходили щілини в озброєнні, кресали іскри на гусарських наперсниках, пробивали кольчуги панцерної кавалерії. Тричі польські хоругви припадали до рухомих козацьких укріплень. Тричі кидалися вони з шаблями на кобилиці та вози. І кожен раз вони відступали, залишаючи стоси трупів. Щоб зламати шик запоріжців, Собеському була потрібна піхота. А німці Хоувальдта та шотландці Батлера були відрізаними за стіною вогню.

— Не стримаємо! — крикнув Одживольський Собеському. — Рятуйся, милостивий пане!

— Не стану я втікати! — відповів Марек. — Дуже приємно вмирати разом з вами!