— А ляхи його вбили, — сказав Хмельницький, зловтішно посміхаючись. — І чи станеш ти зараз жаліти псам ляської юшки?

Товстий Нурадин Солтан, що сидів у куті намету, припинив жувати фініки та виплюнув їх на долоню одному з рабів.

— Аллах Акбар! — зі злістю прохарчав він. — Чи я добре чув? То ти, проклятий і віроломний гяуре, бажаєш розпоряджатися моїм ясиром?

— Заплачу за кожну голову. — Хмельницький несподівано зробився ввічливим. — За всіх ляхів — сто тисяч дукатів.

— Я того не зроблю, — просопів татарин. — Не станемо безборонних різати.

— Добре, заплачу ногайцям, — буркнув козацький гетьман. — Ще десять тисяч дам.

— Готівкою? Зараз?

— Тільки денця з бочок відіб’ю.

— А я, — сказав Богун, — живцем хочу одного бранця. Заплачу. І добре заплачу.

— За кого?

— За красноставського старосту, Марка Собеського.

— І як його впізнати?

— На руці у нього срібний перстень з Яніною. Це герб, що зображає поле в полі.

— Добре, Юрку, — сказав Хмельницький. — За вікторію нагорода тобі таки належить. Їдь до ногайців та передай їм, що час з ляхами кінчати.

Їх вели через степ цілий день. Татари підганяли бранців нагаями, добивали поранених та тих, що падали від виснаження. Армія Хмельницького йшла на Ямпіль старим шляхом, що ішов від Чигирина до Ясс. Далеко позаду, серед туманів та надрічних підмоклих лугів залишилося закривавлене, покрите трупами батовське поле, на якому тепер царювали вовки та круки. І ще більш дикі, ніж звірі, селяни-різуни з-над Бугу, яки прокрадалися сюди тихцем, щоб грабувати трупи. Там тепер під їхніми личаками лежала зараз могутність Речі Посполитої; в пилу та грязюці поневірялися гусарські крила та хоругви, шляхетські персні та кільця, бунчуки та шаблі… Пшиємський, Собеський, Корицький і Гродзицький йшли в юрбі товаришів, почтових, військових слуг та жовнірів з полків іноземного строю. Поранені, покриті засохлою кров’ю, вони йшли і йшли…

— Аби тільки орда ясир поділила, і тоді вже добре будев, — простогнав Корицький. — Я знаю Ахмета, буджацького татарина, бо то ж мій побратим. Він нас врятує.

— Тихше, — буркнув Циклоп Гродзицький. — Зараз ясир поділять, бо он вже нові татари їдуть!

Козаки та ногайці звільнили, дозволили затриматися натрудженим бранцям. До стражників під’їжджали все нові і нові групи ординців. Собеський придивлявся, як вони розмовляли, кричачи та погрожуючи один другому. А потім новоприбулі рушили в сторону бранців.

Четверо татарів під’їхало ближче — їх командир в шишаку з тюрбаном, в кольчузі та кожусі вткнув чорні, скісні очі в Гродзицькім.

— Аллах! — скрикнув він, з задоволенням б’ючи себе по жирному пузі. — Мірза Гродзицький! Він наш!