— Ваші милості, козаки прийшли до брами, роблячи вигляд, нібито з миром! А хоча знамено було вивішено, вирізали німців та драгунів!

— Марія та Ісус! Як же це то? — крикнув Собеський.

— Горе нам, — сказав Одживольський. Пшиємський нічого мовити не став, його обличчя побіліло, пальці, що держали булаву, стиснулися на ній.

— Не може того бути!

До них прискакали наступні посланці.

— Милостиві панове… Козаки! Йдуть! Від Бугу!

— Від Ладижина йдуть!

— Вони вже оточили нас!

— Несуть фашини та драбини! Тягнуть пушки.

Собеський схопився за голову.

— Як же так? Як таке можливе?! Ми ж підписали угоду…

— Угоду? Це вирок на нас і на коронне військо! Бийте мене, милостиві панове, бо то моя вина! — закричав Пшиємський. — Богун з полковниками зробив це лише для того, щоб замилити нам очі. Щоб ми не пішли з табору передчасно…

— Тоді биймо їх в ім’я Боже! — крикнув Незабітовський. — Це останній раз довірилися ми черні! Останній раз засіли до перемовин! Не може бути миру з різунами! Поки світ світом, не буде поляк козакові братом!

— Не зможемо ми в таборі оборонитися…

— Краще вже вмирати, ніж щоб гультяї та язичники мали б над нами панувати!

— До хоругви! — крикнув Пшиємський. — Ваші милості, візьмете кавалерію та угорську піхоту, підете на східну сторону, щоб боронити шанців та острогів. Сам я іду на захід, до редутів, там приймаю командування над німцями і шотландцями! В разі чого, прийду до вас на допомогу!

Всі розвернулися та роз’їхалися по своїх хоругвах. Це був вже найвищий час.

Туман почав рідіти; в будь-яку мить можна було сподіватися атаки. Собеський та Одживольський швидко зайняли позиції перед острожками, в яких розмістилися угорці. Перед польською кіннотою відкривався великий, плаский, опадаючий до ріки степ, по якому пересувалися тумани імли. Сонце вставало з-за пагорбів — в будь-яку мить імла могла розвіятися, відкриваючи ворожі війська.

Козаки йшли на табір з усіх сторін. Жупани, сіряки та свити молодців маячили в туманах сірими та зеленкуватими плямами, невеликі коники козачої кавалерії пирхали та дзвеніли мундштуками. Молодці йшли у звичайному, глибокому десятирядному строю запорізької піхоти. З собою вони несли рушниці, списи та аркебузи, фашини та кобили для захисту перед кавалерією. Йшли всі вони безкінечним хороводом, величезною юрбою, яка розтяглася від одного кінця степу до іншого — брудні та обдерті, часом в одних сорочках, а іноді і голі по пояс, багато з них — босі, вихуджені, з палаючим диким вогнем очами. І йшли вони, не затримуючись, нібито велика морська хвиля, готова за одним махом знести польські редути та загони.

— Шагом і рівно! — крикнув Богун. Кальницький полк йшов у першій хвилі, готовий відкрити вогонь, жадаючи помсти на ляхах; козаки лише чекали знаку від полковника.