— Пани полковники та товариство прийняли рішення домагатися зречення короля. І вибрали свого кандидата, за якого віддамо голоси на елекції… І ми вибрали вас… ваша милість.

Собеський завмер. Все здійснювалося до йоти…

— Королю… мій пане золотистий… — прошепотів йому до вуха Тарас. — Піднеси корону золоту, доки не розідрали її на клапті… Рятуй Річ Посполиту, охорони її від падіння…

— Добре, — хрипло промовив Собеський. — Нехай пророцтво виповниться.

— Гей, бувайте тут!

Ніхто не відповідав на заклик, скрізь панувала глуха тиша.

— Чи вони перепились там, чи як?! — буркнув під носа Богун. — Чекайте, сам перевірю.

Кальницький полковник з трудом зіскочив з коня. Він схопив факел і пішов до зруйнованої церкви. Переступаючи поріг, схилився, віддаючи поклон всім святим. Коли вже був всередині, в темряві, випрямив шию і тоді вдарився чолом в пару ніг, що звисали зі стелі…

Він підняв факел і спочатку помітив босі ступні, потім шаровари, під кінець — порваний, покритий кров’ю жупан, а вище, над отвором в барабані, через який впадало місячне світло, очі його спіткали широко відкриті і застиглі очі повішеного.

Баран Худий висів на балці серед ікон та святих образів. Богун направився до іконостаса. По дорозі освітлював наступні набряклі, посічені обличчя, затягнуті більмом смерті очі. Біля образа Христа Вседержителя колихався Сава Савич. Поряд, опираючись закривавленим чолом в образ святого Іоанна Хрестителя, звисав Гроїцький. Над дияконськими воротами колихалися непорушні ноги Пархоменка. З його грудей стирчала рукоять лівака. Богун схопив її та вирвав одним рухом.

То була зброя німецької піхоти на службі Речі Посполитої.

Зброя жовнірів Пшиємського!

Стіни церкви та ікони були посічені новими ударами шабель і палашів. Святі образи покривала ледве засохла юшка, то в цьому, то в іншому місці було видно чорні порохові плями після близьких пострілів. Лише ікона Богоматері з Дитятком сяяла слабим блиском. Сльози стікали з її очей…

— Буваааай!

Козаки вскочили до церкви, чуючи голос полковника. Страшна картина поморозила їм кров в жилах; а потім всі почали бігати, мов навіжені, кричати, вони підсвічували факелами, хапалися за шаблі.

— Зрада! Зрада! — верещали вони все голосніше.

Богун оперся о стінку. Він, можливо, і осунувся б на підлогу, але його підтримали молодці.

— Шукайте акти угоди!

Козаки почали обшукувати трупи, видивлятися в кутах церкви. Не знайшли нічого.

— Нема, батько.