— Колись кисень для Мей привозили раз на два тижні, — зауважив Мак-Ґоверн. — Тепер же вони приїжджають по понеділках і четвергах, як годинник. Іноді я відвідую її. Читаю їй нудні жіночі журнали, але частіше ми просто розмовляємо. У неї відчуття, начебто легені забиті соломою. Тепер уже недовго залишилося. Якось, приїхавши, замість порожнього балона з-під кисню вони помістять у фургон Мей. Потім відвезуть її в Деррі-Гоум, а це означає кінець.

— Це через цигарки? — запитав Ральф.

Мак-Ґоверн обдарував Ральфа таким не властивим його простому, відкритому обличчю поглядом, що Ральф не одразу вловив у ньому презирство.

— Мей за все своє життя не викурила жодної сигарети. Вона розплачується за двадцять років роботи на фарбувальні в Корінні й ще двадцять — сортувальницею на фабриці в Ньюпорті. І дихати вона намагається через бавовну, вовну й нейлон, а не через солому.

Двоє молодиків із медичної служби залізли у свій фургон і поїхали.

— Мен — це північно-східний оплот Аппалачів, Ральфе. Багато хто не розуміє цього, але це так — і Мей умирає від хвороби Аппалачів. Лікарі називають її «текстильна легеня».

— Який жах! Здається, Мей багато значить для тебе.

Мак-Ґоверн різко розсміявся:

— Ні. Я відвідую її, тому що вона — останнє зриме нагадування про мою втрачену юність. Іноді я читаю їй уголос, і мені завжди вдається проковтнути зо двоє вівсяних печивок, якими вона мене пригощає, але далі справа не посувається. Мотиви моєї турботи цілком егоїстичні, запевняю тебе.

«Цілком егоїстичні, — подумав Ральф. — Яке дивне поєднання. Ото вже істинно фраза Мак-Ґоверна».

— Та Бог з нею, з Мей, — продовжував Мак-Ґоверн. — Усіх американців турбує інше питання: що ми будемо робити з тобою, Ральфе? Вочевидь, віскі не допомогло?

— Ні, — зітхнув Ральф. — Боюся, що ні.

— А ти витримував пропорцію?

Ральф кивнув.

— Що ж, тобі потрібно щось робити зі своїми мішками, інакше ти ніколи не завоюєш прекрасну Луїзу. — Мак-Ґоверн вдивився в обличчя Ральфа й зітхнув. — Не смішно, правда?

— Звісно. Сьогодні був важкий день.

— Вибач.

— Нічого.

Вони трохи посиділи в дружелюбній тиші, спостерігаючи за тими, хто з’являвся на доступній для овиду частині Гарріс-авеню. Троє дівчаток грали в класики на стоянці біля «Червоного яблука». Місіс Перрін, немов грізний вартовий, спостерігала за ними. У поверненій козирком назад кепці з написом «Ред сокс»,[13] підстрибуючи в такт музиці, що чулася з навушників старенького плеєра, пройшов повз них хлопчик. Перед будинком Луїзи двоє дітлахів ганяли консервну бляшанку. Гавкав собака. Жіночий голос кликав Сема та його сестру додому. Це була звичайна вулична серенада, не більше й не менше, але Ральфові всі ці звуки здавалися на диво фальшивими. Напевно, тому, що за безконечні години свого пильнування він звик бачити Гарріс-авеню безлюдною.

Ральф повернувся до Мак-Ґоверна: