— Вона лише намагалася допомогти тобі.

— Це мені теж не подобається. Я спантеличена, Ральфе. Можливо, ти про це й не здогадуєшся, але я геть заскочена. — У трубці почувся дивний смішок.

— Усе гаразд, Елен. Цілком природно, що ти збентежена…

— Перед тим як піти, вона розповіла мені про Гай-Рідж. Здається, для мене це якраз підходяще місце.

— А що це таке?

— Щось на кшталт пансіону — Ґретхен намагалася пояснити мені, що це будинок, а не притулок — для жінок, яких б’ють чоловіки. А я тепер така жінка вже офіційно. — Цього разу її смішок пролунав як ледь стримуваний схлип. — Якщо я зважуся переїхати туди, я зможу взяти з собою Наталі, а це основна перевага.

— І де це місце?

— За містом. Десь на околицях Ньюпорта.

— Так, здається, я знаю де.

Звичайно, він знав; розповідаючи про Центр допомоги жінкам, Гамільтон Дейвенпорт згадував про це місце. «Вони займаються питаннями сімейного права… Випадками побиття дружин і дітей… До того ж вони надають притулок жінкам, що зазнали жорстокого поводження». За одну мить Центр допомоги жінкам увійшов у його життя. Ральф бачив у цьому погану прикмету.

— Ця Ґретхен Тіллбері міцний горішок, — продовжувала Елен. — Уже стоячи в дверях, вона сказала, що в моїй любові до Еда немає нічого дивного. За її словами, це цілком нормально, тому що любов — це не водопровідний кран, який можна відкрити або закрити за власним бажанням, — але я повинна пам’ятати одне: моя любов не в змозі зупинити Еда, як не зупинить його навіть любов до Наталі, і ніяка любов не знімає з мене відповідальності за дитину. Після того як вона пішла, я лежала й думала. Гадаю, мені більше подобалося б лежати й злитися. Це було б набагато легше.

— Так, — погодився Ральф. — Розумію. Елен, чому б тобі не прийняти пігулку — і хай воно йде все так, як іде?

— Я так і зроблю, але спершу мені хотілося б подякувати тобі.

— Ти ж знаєш, це зовсім не обов’язково.

— Навряд чи я що-небудь знаю напевно, — сказала Елен, і Ральф з радістю відзначив легкий спалах емоцій у її голосі. Це означало, що й ця неодмінна частина натури Елен Діпно, як і раніше, з нею. — Я дотепер зла на тебе, Ральфе, але я рада, що ти не піддався моєму проханню не телефонувати в поліцію. Знаєш, саме цього я й боялася. Жахливо боялася.

— Елен, я… — Голос його пролунав глухо, ледь хрипло. Він відкашлявся й знову спробував: — Я просто не хотів побачити тебе коли-небудь знову побитою. Побачивши, як ти вся в крові бредеш по вулиці, я страшенно злякався…

— Не треба про це. Будь ласка. Я знову розплачуся. У мене більше не залишилося сил для сліз.

— Добре. — Ральфові хотілося запитати багато про що, пов’язане з Едом, але для розпитів зараз навряд чи був доречний час. — Можу я відвідати тебе завтра?

Секунду повагавшись, Елен відповіла:

— Не думаю. Принаймні, не так швидко. Мені потрібно самій подумати, багато чого зрозуміти й вирішити, а це буде вкрай важко. Але я обов’язково зателефоную, Ральфе. Гаразд?