— У мене теж.

— Невже? — У голосі Білла почувся подив і дещиця скептицизму.

— Правда, — ледь посміхаючись, відповів Ральф.

— Отож, на майданчику для пікніків, там, де збираються ці старі пердуни в спекотні дні, був Фей Чепін, і він спокусив мене зіграти партію в шахи. Це ще той тип, Ральфе. Він вважає себе інкарнацією Рея Лопеса, але в шахи грає, як немовля… До того ж ні на секунду не вмовкає.

— Однак він цілком нормальний, — спокійно заперечив Ральф. Мак-Ґоверн, здавалося, не почув його.

— Там ще був цей моторошний Дорренс Марстеллар, — продовжував Білл. — Якщо ми старі, то він просто предвічний. Дор стояв біля загороди між майданчиком для пікніків та злітним полем і спостерігав, затиснувши в руках томик віршів, як сідають і злітають літаки. Як ти гадаєш, він справді читає ці книжечки чи тримає їх лише для годиться?

— Гарне питання. — Не відповівши прямо, Ральф міркував над словом, яке Мак-Ґоверн ужив для опису Дорренса, — моторошний. Сам він не вживав таких слів, але, поза всяким сумнівом, старенький Дор великий оригінал. Він не був маразматиком (принаймні, Ральф так не вважав); скидалося на те, що його скупі балачки були продуктом розуму, однак трохи зсунутого.

Ральф згадав, що того дня, коли Ед учинив наїзд на здорованя у вантажівці, Дорренс теж був поблизу. Ральф ще подумав тоді, що поява Дорренса додала останній штрих божевілля до того, що відбувається. І Дорренс сказав щось кумедне. Ральф намагався згадати, що саме, але не зміг. А в цей час Мак-Ґоверн спостерігав за молодиком років двадцяти п’яти в сірому комбінезоні, що виходив з будинку, біля якого стояв фургон медичної служби. Цей бравий чолов’яга, що насвистував легкий мотивчик, мав такий вигляд, ніби ніколи в житті не мав потреби в медичній допомозі. Він котив перед собою візок з довгастим зеленим балоном.

— Уже порожній, — прокоментував Мак-Ґоверн. — Ти пропустив, коли вони привозили повний.

Другий молодик, теж у комбінезоні, вийшов через парадні двері. Він на мить завмер на ґанку, тримаючись за дверну ручку й, очевидно, розмовляючи з кимсь, хто був усередині, — потім, зачинивши двері, легко збіг на під’їзну доріжку. Він наспів саме вчасно, щоб допомогти своєму колезі підняти візок із балоном у фургон.

— Кисень? — запитав Ральф.

Мак-Ґоверн кивнув.

— Знову місіс Лочер?

Мак-Ґоверн ще раз кивнув, спостерігаючи, як працівники медичної служби зачинили дверцята. Потім вони спокійно продовжили свою розмову в сутінках, що все густішали.

— Я ходив у школу разом з Мей Лочер. У Кардвіллі, домівці сміливців і землі корів. В останньому класі нас було лише п’ятеро. У ті дні вона була центровою штучкою, а про приятелів на кшталт мене говорили як про «трішки голубих». У ті давні кумедні часи про гомосексуалістів говорили майже так, як і про прикрашену різдвяну ялинку.

Ральф не відводив погляду від своїх долонь, відчуваючи незручність і повністю втративши дар мови. Звичайно, він знав, що Мак-Ґоверн гомосексуаліст, знав уже дуже давно, але Білл досі ніколи не заводив мову про це. Жаль, що Білл не приберіг це зізнання на інший день… Переважно на такий, коли Ральф не почував би себе так, немов у голові в нього замість мізків тирса.

— Це було тисячу років тому, — сказав Мак-Ґоверн. — Хто б міг подумати, що тепер нас обох життя приведе на Гарріс-авеню.

— У неї емфізема, так? Здається, я щось таке чув.

— Так, одна з тих хвороб, які ніколи не минають. Старіння — не така вже й приємна штука.

— Звісно, — погодився Ральф, а потім його розум з несподіваною силою доніс усю правду сказаного. Він подумав про Керолайн і про той жах, який охопив його, коли він, повернувшись додому в промоклих туфлях, побачив, що вона лежить біля кухонних дверей… Майже на тому ж місці, де стояв він під час телефонної розмови з Елен. Зустріч із Едом Діпно була ніщо в порівнянні з жахом, який він відчував у той момент, бувши майже певен, що Керолайн мертва.