— Так. Я б звихнувся, якби цілий день повсюди натикався на дружину. Але ці двоє, здається, добре ладнали. Минулого місяця він на цілі два тижні взяв відпустку, просто щоб побути з нею вдома після смерті її матері. Як ви гадаєте, скільки може заробити хірург-ортопед за два тижні? П’ятнадцять-двадцять тисяч баксів? Йому дорого обійшлося піклування про неї.

— Отже, вона цього потребувала.

— Усе одно так не кожен вчинив би, — знизав плечима Корсак.

— Отже, ви не бачите причин, з яких вона б захотіла його покинути?

— Жодної. І ще менше причин його прирізати.

Ріццолі глянула на вікна. За деревами й кущами не видно було сусідніх будинків.

— Ви сказали, що він помер між дванадцятою і третьою.

— Ага.

— Сусіди щось чули?

— У будинку зліва нікого немає — мешканці поїхали до Парижа. Нічогенько люди живуть… А сусіди справа міцно спали.

— Він вдерся в будинок?

— Так, крізь кухонне вікно. Комашину сітку зірвано. Далі було використано інструмент для розрізання скла. На квітнику сліди сорок четвертого з половиною розміру. І сліди крові в цій кімнаті — з таким само відбитком підошви.

Корсак дістав хусточку й витер чоло — він належав до тих нещасливих людей, для яких просто не існує достатньо потужних антиперспірантів. За кілька хвилин розмови з Ріццолі плями поту під пахвами збільшилися.

— Покладімо його на простирадло, — сказав один із працівників моргу.

— Голову тримай! У нього ж голова відвалюється!

— О чорт!

Ріццолі й Корсак мовчки дивились, як доктора Їґера боком кладуть на одноразове простирадло. Від трупного заціпеніння тіло заклякло під кутом дев’яносто градусів, і люди з моргу тепер сперечалися про те, як у цій недоладній позі класти його на ноші.

Раптом Ріццолі помітила на підлозі якийсь білий черепок біля того місця, де сидів Їґер. Вона опустилася навпочіпки й підняла маленьку скалочку порцеляни.

— Розбита чашка, — сказав Корсак.

— Що?