— Даремно. Я тебе називатиму Улитою, — Таня й собі відкинула «викати».
— Хоч горшком! — Люлі кортіло змилити звідси, забитися в якийсь притемок, бо здавалося, що на неї спитуюче поглядають підозрілі кібчики. Нехай, може, вони просто задивлялися на вродливу теличку, однаково хотілося спекатися їх, заспокоїтися в безпечному місці й відпочити. — Пробач, мені треба відійти, — обірвала балачку, озираючись довкруж.
— У нас вільних не більше п’ятнадцяти хвилин, — попередила здивована Тетяна. — Куди ти йдеш?
— Перетнемося, — зігнорувала Люля запитання і без пояснень покинула її.
Якби поряд стояв хтось уважний, то мав би привід для філософських роздумів — дівчата були разюче схожими.
На Київ давно лягли щільні сутінки, і звуки, що жили довкола, здалися їй трохи тихішими.
Ще не наблизившись до десятого вагону, куди вона мала квиток на місце за номером сім, Люля визначила, що він є спальним. «Нічого собі! — саркастично хмикнула на адресу Тетяни, — по всьому, звичайна бичка, а диви, куди кінь копитом, туди й жаба клешнею, — в СВ їздить, не хоче на другому пльонтарі перебиватись».
Вона знайшла своє купе, де вже зручно вгніздилася несподівана попутниця. Тетяна встигла ввімкнути телевізор, причеплений високо над відкидним столиком, і, влізши на м’яке сидіння з ногами й задравши голову, з цікавістю дивилася, як Валерій Комісаров розвішував гидко спандьорену локшину на вуха шанувальникам програми «Моя сім’я».
Зрозуміло, старі передачі крутять у запису, — Люля метким оком кинула довкола.
— Де тут мій бамбетель, оце? — показала вона на порожню канапу. — Прибери з-під ніг шкраби, — пихнула ногою Тетянині туфлі.
— Так, — невідривно дивлячись на екран, відповіла Тетяна. Але вмить її увага до передачі, як і вся постава, зробилася якоюсь робленою, несправжньою. — Улито, ти що, сиділа в тюрмі?
— З чого ти взяла? — настовбурчилася та.
— Говориш якось дивно…
Це зауваження вмить протверезило Люлю. Господи, я ж маю бути, як усі! — згадала вона. Як усі — це як хто конкретно? А ось, як Тетяна, наприклад, — відповіла сама собі й заходилася пильніше приглядатися до тієї, кого їй було послано прикладом для наслідування.
— Ні, звичайно, — сказала вона чисту правду. — Пробач, що налякала тебе. Я нервуюся, а в такому стані завжди згадую дитбудинок і тамтешню лексику.
— О! То ти виховувалася в дитячому будинку? Де? — відраза до Улити, яка вже мало не пустила паростки, вмить щезла з Тетяниного серця, натомість заполонивши його почуттям теплим, змалечку знайомим. — Я теж сирота. Уявляєш?
— Чому одразу не сказала, що взяла квитки на спальні місця? — замість відповіді запитала Люля, заховуючи, тепер уже навмисне, в грубуватий тон свою прикрість од власного промаху. — А якби в мене грошей не вистачило?
— Взяла, які були, сама ж так сказала, — нагадала Тетяна і почала копирсатися в дамській сумочці. — Але ж ти дала достатню суму. Забула? На ось здачу, — вона витягла приготовлені гроші й подала супутниці.
— Ага, — індиферентно буркнула Люля, взяла гроші й підкреслено недбало кинула в тумбу під своєю канапою остогидлу клітчату сумку, згадавши, що віддавала новій знайомій на купівлю одного квитка до Дніпропетровська всі гроші, отримані за два квитки до Москви.
— Не забула, але мало що могло бути. Гаразд. Поїхали, значить?