— Я їду за викликом, ось телеграма, — тицяв касирці жовтий папірець. — Мені лише два квитки до Тули, там моя мама помирає.

— За телеграмами даємо тільки на похорони. Чоловіче, відійдіть од вікна. Не заважайте працювати!

— Боже мій милий, — вигукнув той. — Що ж мені робити? — Він усе ще стовбичив там і, здавалося, вже не праг нічого іншого.

Почулися збуджені голоси, нетерплячі й рішучі:

— Тобі, голубо, може, бо-бо зробити? — люто прохрипів якийсь штимп, протискуючись поближче до каси й нахиляючись до віконечка. — Яке ти маєш право футболити цього хлопця? — він вправно орудував ліктями й хитрував, аби дістати квиток без черги.

— Ну, что там такоє!?

— Нехай іде розбиратися деінде й не гальмує чергу!

— Та проженіть отого нахабу! Диви, як пхається?

— Да ви что, люді? Помогітє же єму!

— Я маю два квитки до Москви, але тільки на завтра, — несподівано для себе знайшлася Люля.

— Мені підходить! — зрадів хлопець біля віконця каси, розмахуючи звідти рукою.

— Тоді віддайте мені свою чергу.

— Залюбки! Проходьте! — щаслива згода того, хто застряг на передовій у боях за квитки, потонула в невдоволеному гомоні інших.

Таки фортуна мала її за кріпачку, знову поверталася до неї некультурним місцем, аби їй пусто зробилося. Тю, от дурна, отаке верзти про свій кревний приділ! — дорікнула собі Люля.

— Та що це робиться? Один стоїть там півгодини, інший без черги пре, а тепер іще й ця лізе!

— Не пропускайте її! Нехай в іншому місці за квитки розраховуються.

— Та вона ж спекулянтка! Ану чеши звідси! — штовхнув Люлю якийсь бовдур.

— Спокійно, дядя, тримай кишеню, зараз насиплю неприємностей, — і вона пильно й значуще ввіткнулася йому в очі.

— Ти що, здуріла? Я нечайно, — впав у вологість задерикуватий чоловік.

Та перепалка на мить знеязичила людей, і в черзі запанувала тиша. «Ага, зараз я розіб’юсь на цурки й влаштую вам тут безкоштовний цирк, чекайте», — посміхнулася про себе дівчина, затим поплескала бовдура по спині: