9

Лізі прокинулася. Вона сиділа, випроставши спину на ліжку й відчуваючи, як висихає піт на її лобі та під пахвами. Тут було відносно прохолодно завдяки вентилятору над головою, а проте їй було гаряче, як…

Їй було гаряче так, ніби вона сиділа в духовці засмоктування.

— Якщо й справді людина, яка сидить у духовці, може щось почувати, — сказала вона і знервовано засміялася.

Її сон швидко блякнув і розвалювався на шматки й клапті — єдине, що вона могла пригадати з якоюсь ясністю, було червоне світло призахідного сонця, яке десь сідало за обрій, — але вона прокинулася з божевільною переконаністю, що загніздилася десь на передньому краї її розуму, з божевільним імперативом: вона повинна знайти ту клятущу лопату. Срібну лопату.

— Навіщо? — запитала вона в порожньої кімнати.

Вона взяла годинник із нічного столика й піднесла його ближче до очей, переконана: він повідомить їй, що вона спала годину, а може, й дві. Вона була приголомшена, коли побачила, що її сон тривав рівно дванадцять хвилин. Вона поставила годинник назад, на нічний столик, і витерла руки об передню частину своєї блузки, так, ніби підібрала щось брудне й насичене мікробами.

— Навіщо мені та річ?

А ти менше думай. Це був голос Скота, а не її власний. Вона рідко чула його з такою ясністю цими днями, але тепер вона його почула. Гучний і чистий. «Воно тебе не стосується. Ти просто знайди її й поклади… ет, ти добре знаєш, куди її покласти».

Звичайно, вона знала.

— Там, де вона мені знадобиться, — прошепотіла вона й потерла собі обличчя долонями, коротко засміявшись.

Правильно, моя люба дитино, погодився з нею її мертвий чоловік. Там, де ти відчуєш, що треба її покласти.

III

Лізі й срібна лопата

(Очікуючи, коли зміниться вітер)