(нашому нашому нашому нашому нашому)

у спальні під великим вентилятором, який повільно обертався, ляскаючи лопатями; хоч вона й прийняла сто тридцять міліграмів кофеїну у двох таблетках ексцедрину (кінцева дата придатності — 7 жовтня), які вона знайшла серед значно скорочених запасів Скотових ліків у туалетній кімнаті, вона спромоглася заснути. Якби навіть у неї виник якийсь сумнів щодо цього, їй досить було подивитися, де вона перебуває — на третьому поверсі Нешвілського меморіального шпиталю, в тому його крилі, де розташувалося відділення реанімації, — й звернути увагу на свій єдиний засіб пересування: вона прибула сюди на великому клапті тканини з надрукованими на ній літерами: НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ. Вона знову з радістю бачить, що куточки цього прегарного чарівного килима, на якому вона сидить, по-царському згорнувши руки під грудьми, зав’язані вузлами, як куточки носовичка. Вона летить так близько до стелі, що коли НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ прослизає під один із вентиляторів, які повільно ляскають угорі лопатями (у її сні вони точно такі, як і той, що в їхній спальні), їй доводиться лягти й випростатись навзнаки, щоб не дістати сильного удару однією з лопатей. Ці лаковані дерев’яні весла шумлять шух, шух, шух, знову й знову, роблячи свої повільні й, можна сказати, величні оберти. Під нею бігають туди-сюди медсестри в черевиках на скрипучих підошвах. Деякі з них у кольорових костюмах, які з часом витіснять усі інші серед представників їхньої професії, але більшість — у білих халатах, білих панчохах і тих беретиках на голові, які завжди примушують Лізі думати про опудала голубів. Двоє лікарів мабуть-таки, лікарі, хоч один із них такий юний, що, либонь, іще не має потреби голитися, — розмовляють біля фонтанчика для пиття. Обкладені кахлями стіни прохолодно зелені. Схоже, спека дня сюди не проникає. Вона припускає, що, крім вентиляторів, тут мають бути й кондиціонери, проте вона не чує їх.

«А я й не можу почути їх, адже це сон», — каже вона собі, й ця думка видається їй цілком розумною. Далі попереду розташована палата 319, куди вони поклали Скота одужувати, після того як витягли з нього кулю. Вона без проблем може дістатися до дверей, але бачить, що вона перебуває надто високо, щоб залетіти в них, коли туди прибуде. А вона хоче потрапити всередину палати. Вона так і не сказала йому: «Ти зможеш повернутися до цієї плутанини потім», та хіба в цьому була потреба? Скот Лендон, зрештою, не впав із копиці сіна лише вчора. Справжньою проблемою, яку вона має тепер розв’язати, — так їй здається, — буде знайти магічне слово, яке примусить чарівний килим НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ піти на зниження.

І це слово приходить до неї. Вона не хотіла б, щоб воно вилетіло з її власного рота (це слово Білявчика), але потреба примусить, коли диявол спокусить — як також казав Денді, — а отже…

«Лілеї», — каже Лізі, і шмат вицвілої тканини із зав’язаними на кутах вузлами слухняно опускається на три фути зі своєї високості під стелею шпиталю. Вона дивиться у відчинені двері й бачить Скота, який лежить тут, либонь, не менш як п’ять годин після операції, лежить на вузенькому й дивовижно охайному ліжку з прегарно вигнутими узголів’ям та нижньою частиною. Монітори, що звучать, як телефонні пристрої для запису відповідей, клацають і попискують. Два прозорі пакети звисають зі штанги, яка стоїть між ним і стіною. Схоже, він спить. Біля його ліжка сидить на стільці з прямою спинкою Лізі зразка 1988 року. В одній руці вона тримає руку свого чоловіка, а в другій — книжку в паперовій обкладинці. Це роман, який вона привезла із собою в Теннессі, — вона ніколи не сподівалася, що прочитає його до кінця чи бодай до половини. Скот читає таких авторів, як Борхес, Пінчон, Тайлер і Артвуд; Лізі читає Меві Бінчі, Колін Мак-Кале, Джин Оел (хоча розпусні печерні люди з творів міс Оел дещо її дратують), Джойс Керол Оутс, а віднедавна й Ширлі Конрен. Сидячи в палаті 319, вона тримає в руці «Дикунів», останній роман Ширлі, і Лізі він дуже подобається. Вона дійшла до того місця, де жінки, які заблукали в джунглях, навчаються застосовувати свої бюстгальтери як рогатки. Ті, які виготовлені з лайкри. Лізі не знає, чи американські любителі романів готові зрозуміти цей останній роман пані Конрен, але сама вона вважає його сміливим і досить гарним, по-своєму. Хіба сміливість — не різновид прекрасного?

Останнє світло дня вливається крізь вікно в палату червоними й золотими потоками. Це грізна й чудова картина. Лізі зразка 1988 р. дуже стомлена: стомлена емоційно, фізично, стомлена від тривалого перебування на півдні. Вона думає, якщо бодай іще одна особа назве її «ви всі», то вона закричить не своїм голосом. А що втішає її? Вона певна, що не буде тут так довго, як вони думають, бо… власне… вона знає Скота і має всі підстави припускати, що він одужає досить швидко, облишмо справу на цьому.

Незабаром вона повернеться до мотелю і спробує найняти ту саму кімнату, у якій вони перебували в першій половині дня (Скот майже завжди наймає кімнату, яка могла б бути для нього схованкою, хай навіть йдеться про те, що він називає «давнім і звичним увійди-вийди»). Вона думає, що навряд чи їй пощастить це зробити, — вони ставляться до тебе зовсім по-іншому, коли ти з чоловіком, знаменитий він чи ні, — але від того місця дуже зручно ходити як до шпиталю, так і до коледжу, і якщо вона там якось прилаштується, то їй на все наплювати. Доктор Сетервейт, який лікує Скота, пообіцяв їй, що вона зможе ховатися від репортерів, якщо вийде з дверей чорного ходу сьогодні ввечері та й там-таки виходитиме протягом кількох наступних днів. Він сказав, що місіс Мак-Кінні, яка працює в приймальному покої, влаштує так, що таксі чекатиме ії біля вантажної платформи кафетерію, «як тільки ви їй подасте знак». Вона вже пішла б, але Скот поводився неспокійно упродовж останньої години. Сетервейт сказав, що він прийде до тями не раніш як опівночі, але Сетервейт не знає Скота так, як знає його вона, і Лізі не дуже здивувалася, коли він почав подавати ознаки життя на короткий час, коли сонце наблизилося до обрію. Двічі він упізнав її, двічі він запитав у неї, що трапилося, і двічі вона сказала йому, що психічно хворий чоловік стріляв у нього. Коли він очуняв удруге, то сказав: «Ох, якби не та срібна іграшка…», перш ніж знову заплющив очі, і це неабияк її насмішило. Тепер вона хоче, аби він прийшов до тями ще раз, і тоді вона йому скаже, що не повертається до Мену, а лише до мотелю, і що вранці вона до нього прийде.

Усе це Лізі зразка 2006 року знає. Пам’ятає. Відчуває інтуїтивно. Геть усе. Сидячи на чарівному килимі-самольоті під назвою НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ, вона думає: «Він розплющує очі. Він дивиться на мене. Він каже „Я заблукав у темряві, і ти мене знайшла. Мені було жарко — так жарко! — і ти дала мені льоду“.»

Але чи справді він це сказав? Чи справді все сталося саме так? І якщо вона щось приховує — приховує від самої себе, — то навіщо вона це приховує?

У ліжку, в червоному світлі, Скот розплющує очі. Дивиться на дружину, яка читає свій роман. Його дихання тепер не скриипить, але вона досі чує свистячий звук, коли він утягує в груди повітря так глибоко, як тільки може, і напівшепоче, напівхрипить, покликавши її на ім’я. Лізі зразка 1988 року кладе книжку й дивиться на нього.

— Привіт, ти знову прокинувся, — каже вона. — Ось тобі загадка, на яку ти маєш дати відповідь. Ти пам’ятаєш, що з тобою сталося?

— Постріл, — шепоче він. — Хлопець. Тунель. Назад. Болить.

— Тобі ще трохи болітиме, — каже вона. — Чи не хотів би ти…

Він хапає її руку й просить на мить замовкнути. «Зараз він мені скаже, що він заблукав у темряві і я дала йому льоду», — думає Лізі зразка 2006 року.

Але він каже своїй дружині — яка раніше в цей день урятувала йому життя, розчерепивши голову божевільному маніякові срібною лопатою, — тільки одне:

— Було дуже жарко, правда ж?

Тон його голосу недбалий. І в його погляді немає нічого незвичного; він просто підтримує розмову. Просто збавляє час, тоді як червоне світло стає глибшим, тоді як апарати підтримання життєдіяльності організму клацають і попискують і зі своєї високої точки у проймі дверей Лізі зразка 2006 року бачить, як тремтіння — легке, але помітне — пробігає крізь її молодше «я»; бачить, як великий палець її лівої руки зісковзує з паперової обкладинки «Дикунів».

Я думаю: «Він або не пам’ятає, або вдає, ніби не пам’ятає, що він сказав, коли лежав на гудроні, — про те, що він міг би покликати його, якби захотів, що він міг би покликати Довгого хлопця, якби я захотіла його позбутися, — і що сказала я йому у відповідь, сказала, щоб він заткнувся й облишив цю тему… що, коли він стулить пельку, та проява піде собі геть.

Я запитую себе, чи справді йдеться про забуття — це коли він забув, що в нього стріляли, — чи це спеціальний вид нашого забуття, який радше нагадує той випадок, коли ми змітаємо сміття у скриню, а потім надійно її замикаємо. Я запитую свебе, а чи це взагалі має якусь вагу, якщо він знає, як усе можна зробити ліпше».

Коли вона лежала на своєму ліжку (і коли вона літає на чарівному килимі у вічному теперішньому часі свого сну), Лізі здригалася й намагалася викрикнути, звертаючись до свого молодшого «я», намагалася криком переконати ту молодшу Лізі, що це має, має вагу. «Не відпускай його з цим! — намагалася вона крикнути. — Нічого не можна забути навіки!» Але тут їй пригадалася інша приказка, яку вона чула, коли вони безліч разів грали в карти влітку біля озера в дні відпочинку, щоразу, коли якийсь гравець намагався побачити в тасуванні карт якийсь прихований трюк: «Облиш! Ти не зможеш вивести на світ із могили мерців!»