Ленґдон сів на ліжку і спробував зібратися з думками.
— Я і є... Роберт Ленґдон. — Він глянув на цифровий годинник, що світився в темряві. 5:18.
— Мені треба негайно з вами зустрітись.
— А хто ви?
— Мене звати Максиміліан Колер. Я фізик, спеціалізуюся на елементарних частинках.
—
— Ви професор релігійної символіки в Гарвардському університеті. Ви написали три книжки на цю тему і...
— Вам відомо, яка зараз година?
— Пробачте. Я мушу щось вам показати. Це не телефонна розмова.
Ленґдон мимоволі застогнав. Таке вже траплялося не раз. Хочеш писати книжки про релігійну символіку — мусиш бути готовий до дзвінків від усяких фанатів, які вимагають, аби ти тлумачив знаки, що їх посилає їм Господь. Минулого місяця якась стриптизерка з Оклахоми пообіцяла Ленґдонові найкращий у світі секс, якщо він прилетить до неї й підтвердить автентичність хреста, який дивом проступив на її постелі.
— Звідки ви взяли мій телефон? — Ленґдон намагався говорити ввічливо, попри невідповідну годину.
— З Інтернету. На сайті, де можна замовити вашу книжку.
Ленґдон наморщив чоло. Він був на сто відсотків упевнений, що на тому сайті немає номера його домашнього телефону. Незнайомець явно бреше.
— Мені треба з вами зустрітися, — наполягав той. — Я добре заплачу.
Ленґдон почав втрачати рівновагу.
— Перепрошую, алея справді...
— Якщо ви вилетите негайно, то будете в мене до...
— Нікуди я не полечу! П’ята година ранку! — Ленґдон жбурнув слухавку і впав назад у ліжко. Заплющив очі, намагаючись знову заснути. Марно. У пам’ять міцно вкарбувався щойно бачений сон. Неохоче він одягнув халат і спустився вниз.
Роберт Ленґдон бродив босоніж по своєму порожньому вікторіанському будинку в Масачуссетсі, стискаючи в руках традиційний засіб від безсоння — горнятко гарячого «Несквіку». Світло квітневого місяця лилося у вікна в глибоких нішах й утворювало на східних килимах чудернацькі візерунки. Колеги Ленґдона часто жартували, що його помешкання більше нагадує антропологічний музей, аніж людське житло. Полиці були заставлені релігійними пам’ятками з усього світу:
Ленґдон сів на мідну скриню східного гуру і, насолоджуючись теплом шоколадного напою, раптом побачив своє відображення у вікні. Обличчя витягнуте й бліде... наче в привида.