Побачивши метушню навколо мене, Нейтан перестав їсти. Здається їжа взагалі не цікавила його. Раніше він сідав поряд та недовго говорив. З розумінням та співпереживанням, втрата коханої людини далась не легко для них обох, тому на цьому підґрунті вони мали тему для обговорення.

Він сів поруч, як робив ще до зустрічі в маєтку з Клер (тобто мною). Виглядав хлопець краще, більш пожвавленим. Кожен раз його тягнуло до пані Кемс поспілкуватись. Часом інша думка закрадалась в мене: сподіваюсь, Нейт не зрозуміє, і не розуміє що перед ним я. На що могла спокійно собі відповісти: малоймовірно, закляття потужне.

Нейт не надто довго розмовляв. Він дійсно був схвильований. Я почала ігнорувати його, та потягнулась до фоторамки. Рудольф дивився на мене очима сповненими любові. Тому я швиденько позбулась надто гарного чоловіка, ховаючи фотографію з ним подалі в сумку.

Мій співрозмовник також подивився на фотографію та невимушено додав:

— Добре, що ви маєте на згадку про коханого дорогу річ. Віднедавна я теж таку маю. Згадку про Меган, книгу її родини.

Я ледве не впустила гроші, які дістала для Роуз. Моя рука трішечки почала тремтіти. З величезною обережністю довелось оплачувати рахунок, навіть залишити чайові виявилось не так просто. Не розумію, яку суму маю залишити для офіціантки.

Я продовжувала мовчати. Нейтан же більш натхненно заговорив: хочете покажу книгу. Я бачив вас з величезною купую книг, тому думаю ви знавець в літературному плані.

Важко не погодитись, що за стільки років читання книг літературний смак Клавдії ставав все кращим та кращим. Вона таки могла працювати непоганим літературним критиком, в неї є величезний досвід роботи з різними виданнями. Я бачила сторінки з чорної книги, навряд чи закляття чи ритуали припадуть старенькій до душі. Про що він тільки думає? Розумію одне, мною вже керують власні емоції. Так хочеться побачити реліквію, потримати її у руках.

Нейтан обережно дістає книгу. Чорна палітурка виблискує на світлі. В обкладинці такій прості та водночас загадковій є якась привабливість. Книга лежить на столі. Я зберігаючи частину байдужості, простягаю руку, щоб взяти її. Тремтячою рукою, (мені як не як 70) хапаю книгу. Відчуваю неприємну на дотик поверхню. Біль виникає в моїй долоні. Спочатку невеличкий, потім нестерпний. Я різко кидаю книгу на стіл, стримуючи гучний зойк. Бажання вилаятись не покидає мене. Забираю з величезною гідністю сумку та мовчки покидаю кафе. Нейт продовжує сидіти на місці. Книга знаходиться в його руках. І тримає він мою реліквію безболісно. Не розумію, не розумію, бурмочу собі під ніс, дорогою до будинку старенької. Чому стало боляче тримати книгу в руках, це ж моя реліквія. Вона повинна належати саме мені, а не йому.

Сиджу на улюбленому кріслі пані Кемс та розмірковую. Кімната наповнена темрявою. Світло я не вмикала. Голова надто забита різними чому без відповідей. Важко прояснити бодай щось. Вдивляюсь в темряву і намагаюсь знайти відповідь серед тіней вітальні. Оновлені меблі зберігають повну безмовність. Починаю роздуми від найпростішого. Нейтан тримав книгу в себе тиждень, за цей час він міг щось зробити з нею. Закляття наприклад. Сумніваюсь, що моя родина, яка змусила шукати дурнувату реліквію накладала на неї подібне закляття, не дозволяючи б взяти її в руки. Конкретно мені не взяти її в руки. Нейтан темний відьмак, тому закляття, що він наклав буде важко знайти. Я маю певний досвід з темної магії завдяки перебуванню в образі Кейтлін. Нехай дія закляття образу тривала не надто довго, я встигла побачити достатньо. Щоб бути такою могутньою відьмою недостатньо народитися нею. Це ще й важка праця, засвоїти магічні знання поколінь відьмаків. Кейт старанно працювало вивчаючи закляття, ритуали, зілляваріння. Їй подобалось навчатись у бабусі — найсуворішої вчительки. Порсатись серед спогадів пов’язаних з темною магією надто складно. Останнім часом своїм спогадам невимовно складно дати ладу.

Проводжу не одну годину в роздумах, не витримую голова болить, від усілякого роду темних заклять. Намацую свою долоню, вона починає горіти. На шкірі не має жодного пухиря або найменшого сліду опіку. Та цей біль, неприємний пекучий біль. Спогад про нього нагадав схожу ситуацію.

Колись маленькою, я відчувала схожий біль. Ми з Амандою та мамою ходили в крамницю. Непросту крамницю, це не черговий супермаркет, тут не купиш звичайних речей. Там в крамниці пам’ятаю численні запахи трав. Вони змішувались один з одним, даючи чітке відчуття перебування на відкритій галявині. Залізні коробочки з незрозумілим вмістом. Залишки різних каменів. Крамниця знаходилась майже на окраїні міста. Тому очікувати на незвичних гостей там не звикли, тільки постійні та перевірені клієнти. Мені було тоді 6. Я частенько полюбляла брати речі без дозволу. Подумаєш, що я відьма, в тому віці важко усвідомити таку істину. Поки мама домовлялась з продавчинею, ми з сестрою роздивлялись усілякі речі. Різнокольорові камінці (усіх кольорів райдуги) виблискували схожі на справжні діаманти. Папуги у клітці, радували мене найбільше. Аманда була старша тому шукала більш цінніші речі. Їй сподобалась старовинна шкатулка. Дерев’яна з невеличким замочком, шкатулка чудово слугувала для збереження чужих секретів. Особливо від непосидючої молодшої сестри. Аманда піддалась імпульсу та взяла шкатулку. Потім швиденько, ледь не впустивши поставила на місце.

— В чому справа? — занепокоєно запитала я у сестри, бачачи її збентеження.

— Я не можу тримати цю шкатулку в руках.

— Не може бути, — відповіла впевнено я та протягнула руки до шкатулки.

Нестерпний біль змусив випустити шкатулку з рук. Грюкіт наповнив кімнату.

Мама обернулась разом з продавчинею.

— Вам доведеться купити шкатулку, мем. Ваша дочка пошкодила її.

Я хотіла виправдатись, щось сказати. Раптово моя мама щось прошепотіла до жінки. Ми з сестрою не почули, що саме.

Аманда хотіла, вже казати, що зі шкатулкою нічого не сталось. Купувати річ, яку не можна взяти в руки безглуздо.