Мечислав, який сидів обличчям до міста, останнім шматком вареника акуратно зібрав залишки сметани у тарілці. Він вже збирався з’їсти цю смакоту, коли раптом побачив — над невеликою старою церковцею, яку проминала яхта, постав стовп вогню. Наступної миті долинув глухий звук вибуху. Блакитні стіни храму та його зеленкувату баню огорнув чорний дим. Виделка сіпнулася у руці парубка. Шматок вареника впав на стіл.
Коли Тегур дістався до скелі, сонце ледь забарвило ніжно-рожевим її білу роздвоєну верхівку. З невисокого пагорба юнак аж замилувався красою вранішньої картини: два гострі піки однакової висоти здіймалися над деревами, немов роги якогось чудернацького створіння. Легкі мінливі тіні від хмар створювали враження, що «роги» ворушаться, погрожуючи непроханим гостям. Ближче до скелі, у низині, стояв грабовий ліс. У ньому дзюрчав струмочок, який версти за три вливався до Мокселі. Перестрибнувши його, юнак опинився на невеликому, зарослому кущами виступі. Над ним виростала стрімка велетенська біла брила. Її Тегур, вперше побачивши у дитинстві, назвав «Білорогом». Так вони із шаманом поміж собою відтоді скелю й називали.
Роззирнувшись востаннє — пересвідчитися, що за ним ніхто не простежив, юнак увійшов до ледь помітного розлому. Всередині нагору вів вузесенький лаз. Останні кілька метрів довелося проповзти. Нарешті, відсунувши камінь, що здавався частиною моноліту, у відому лише їм зі вчителем нішу, юнак опинився у просторому гроті. Світло потрапляло до нього крізь неправильної форми отвір високо вгорі.
— Приніс? — шаман виступив із густої тіні дальнього закутка печери.
— Ось, — звиклий до суворості неговіркого вчителя, Тегур витягнув із наплічника блискучу піалу.
— Не подряпав, не погнув, — мовив чаклун, беручи у ліву руку піалу. — Поглянемо, — він відвернувся до плаского виступу у стіні, що правив за стіл. Там уже стояла точнісінько така піала.
— То у вас є ще одна? — здивувався Тегур.
Він поклав наплічник біля входу, притулив поряд із ним до стіни лук і наблизився до «столу».
— Є — озвався вчитель. — Лише у парі вони становлять силу, що здатна зламати плин часу, — шаман встановив піали у дві виїмки і накрив кожну долонею. — Так вони відчувають одна одну. Саме сьогодні місяць поверне на повню. Тоді можна починати підготовку до ритуалу. З однією чашею я мав змогу спостерігати лише за подіями у минулому, а з двома — зможу їх змінювати: і в минулому, і у… майбутньому, — його голос чомусь враз захрип.
Тегур із подивом збагнув, що вчитель не в змозі приховати хвилювання. Йому чомусь стало моторошно — страшніше, ніж минулої ночі, коли втікав до лісу.
— Цієї ночі… — Шаман якось хижо поглянув на Тегура. — Ти лишайся тут, поспи з дороги, а я піду до хижі, принесу попоїсти. Гадаю, тебе шукатимуть, але у цьому сховку не знайдуть. Піали я з собою взяти не можу, але й ти їх чіпати не смій! — гримнув чоловік вже біля входу у печеру. Він на мить торкнувся Тегурового лука та пішов.
Іван коштовним кинджалом розрізав їхні каптани на смуги та зв’язав у довгу мотузку. Олег зі Мстиславом тим часом зірвали з крокви по чималому жмутку сушеної трави, викресали вогню і підпалили їх. Тоді закинули ці смолоскипи під дах так, щоб один опинився просто над лядою, а другий — у протилежному кінці горища. В обох місцях одразу зайнялося. Потягло димом. Вогонь швидко набирав сили, освітлюючи горище. Ставало спекотно.
Олег визирнув у віконце — переконатися, що пожежу помітили. І дійсно — до терема з драбинами та відрами бігли нукери й челядь. Вартові на стінах також кинулися гасити вогонь. Не гаючись, характерники заходилися трощити ґонтове[49] покриття даху. Тут їм знову став у пригоді кинджал із Лалом. За кілька хвилин вони зробили діру над тим місцем, де терем з’єднувався з галереєю. Задихаючись у диму, вибралися на її накриття. Мстислав зліз першим, за ним Олег. Удвох вони допомогли Іванові. На щастя, ледь відчутний вітерець прикрив їх димом. Полум’я вже охопило майже половину даху. Пригинаючись, характерники вийшли на стіну.
Звідти було видно натовп людей, що бігли до Кремляді зі слобід. Їм відчинили ворота. Здавалося, козаки мали шанс змішатись із юрмою і вислизнути з фортеці, але Іван вирішив діяти за первинним планом. Мстислав прив’язав мотузку до стовпа, що підпирав дах галереї, і спустився на вузьку смужку землі між стіною та захисним ровом, в якому темніла вода. За хвилину до нього приєднався батько. Олег був останнім. Швидко роздягнувшись, вони зв’язали одяг та чоботи в один клумак і перекинули його, разом із наплічниками, на протилежний берег. Тоді один за одним пірнули у крижану воду. Уплав подолавши рів, притьмом кинулися в кущі, які темніли оддалік у мінливому світлі пожежі. Першим біг Олег із клунком одягу, за ним Іван. Останнім, озираючись, чи їх не помітили, з двома наплічниками втікав Мстислав.
— Схоже, цього разу талан був не на нашому боці, — ледь відсапавшись, сказав Іван. — Гадаю, доведеться вертати до Велеса. Проберемося до землянки та дочекаємося, доки на світанку відкриється брама.
— До ранку ще більше десяти годин! — зауважив Олег. — Може тим часом спробувати навідати шамана?
— Так, — підтримав його Мстислав. — Все одно у Кремляді всі заклопотані лише пожежею.
— Ні! Ризиковано, — Іван був категоричним. — Ви ж чули, що загін кагана вже близько, та й делегація городян має вертатися від шаманової хижі. Мусимо зачаїтися у землянці, де схована брама, й чекати, доки вона відчиниться.
Розмовляючи, вони обтерлися онучами та вдяглися. Роззирнувшись, рушили вузькою лісовою стежиною. Надійним орієнтиром їм слугувала річка. Зійшов місяць. Його повновида таріль перекреслила Моксель золотавою доріжкою. Заграва пожежі надавала їй кривавого відтінку.
Олег, який ішов першим, раптом підняв руку, подаючи сигнал зупинитися. Попереду стежкою, що перетинала їхню, йшли двоє городян. Характерники нечутно зачаїлися в кущах.