— Справді? А я гадав, що лісовик, — не приховуючи іронії, чоловік ступив крок уперед. — Чимось нетутешнім тхне від тебе.

Олег пригадав, що ранком, ще у Дніпропетровську, він скористався гелем для душу. Після бійки від його розпашілого тіла струмували ці незвичні тут пахощі. Шаман, ніби принюхуючись, зробив ще крок до Олега, але парубок сторожко відступив.

— Ти мене боїшся? Тоді навіщо врятував? — чаклун зірвав із куща жмут листя і протер лезо шаблі.

— Бо Вас намагалися вбити, — знизав плечима Олег. — До речі, чому?

— Тобі яке діло? Бачу, ти не випадково тут опинився…

— Так, невипадково. Вас шукав…

— Знайшов. Кажи, навіщо.

— Це довга балачка, а до Вас уже намилилася в гості делегація городян.

— Поталанило тобі, що я нині не маю часу. Йди собі.

— Ще побачимося, — Олег одним стрибком опинився на безпечній відстані.

— Побачимося, — почув парубок слова шамана, коли був уже метрів за двадцять від нього.

Гарбу[46] трусило та підкидало на баюристому шляху. Якось Тегурові навіть здалося, що вона зараз перекинеться, але минулося. Лише нестругані дошки дна воза боляче вдарили його по ребрах. Не стримавшись, юнак застогнав. На щастя, його не почули — хлопець причаївся під складеним учетверо наметом з цупкої просмоленої тканини. Місце для сховку Тегур визначив ще у ставці богдихана, коли ретельно готувався до втечі. Запасні намети та інше похідне причандалля возили кількома такими гарбами на випадок якихось непередбачуваних обставин у подорожі. Ці вантажі переглядали зрідка, лише за потреби замінити старий казан, чи наприклад, сідло. Гарба, яку обрав Тегур, містила геть старий непотріб. Імовірність, що з неї щось комусь знадобиться, була вкрай малою.

День хилився до вечора. Цієї ночі загін мав отаборитися просто неба на узліссі. До столиці каганату лишалося два денні переходи лісовою дорогою. Утім, був і шлях навпростець — вузькими стежками, якими коні не пройшли б. Тегур з’їв половину сухого коржа, завбачливо прихопленого перед втечею, а тим часом обоз вже зупинився. До хлопця долинала звична метушня розгортання табору — розпрягали коней, ставили намети, розводили багаття. Швидко сутеніло. Звуки у таборі поволі стихли. Перечекавши ще години зо дві, Тегур вислизнув з гарби та заліг під нею. Оддалік під повним місяцем біліло велетенське шатро кагана — отже, нічні вартові переважно були зосереджені там. Охорона з цього боку складалася лише з п’яти вояків. Двоє сиділи біля багаття, розведеного на шляху, а троє поволі ходили попід лісом. Намагаючись не шарудіти у сухій траві, юнак поповз у напрямку дерев. Рухатися було тяжко. Заважали піала, схована за пазухою та лук із сагайдаком за плечима.

Тегур майже дістався узлісся, коли побачив, що прямо на нього йде один з нукерів — відлити захотів, подалі від шатра володаря. Сховатися було ніде. Довелося підхопитися сполоханим зайцем і стрімголов тікати до лісу. У таборі миттєво здійнялася тривога. До втікача з усіх боків бігли люди. Першими навперейми кинулися двоє тих, що сиділи біля багаття. Тегур розумів, що не встигає дістатися рятівних хащів підліска. Вихопивши на бігу стрілу, він прожогом скочив між переслідувачами до багаття. У голові водночас згадалися усі знані ним молитви до Чорнобога. Юнак благав, щоби стріла виявилася запальною. Йому поталанило. У руці опинилася єдина у сагайдаку стріла, наконечник якої був обмотаний просмоленою ганчіркою. За кілька секунд велике шатро запалало. Друга, звичайна стріла, пущена юнаком — поцілила у груди нукерові, що першим здійняв ґвалт. Переслідувачі лише на мить озирнулися на пожежу. Цього вистачило, аби Тегур зник у лісі. Тут юнак був удома.

Він почав вивчати цей ліс ще років сім тому, коли таємно став учнем шамана. Якось напровесні до ще малого Тегура біля Кремлядської брами спробував забалакати високий, темний на виду чоловік. Хлопчина саме поспішав за якимось дорученням Невса, тому не мав часу говорити із незнайомцем. За кілька днів той знову з’явився у місті. Цього разу він назвав Тегура на ім’я і сказав, що має для нього звістку з його далекої батьківщини — Аланиїди. Шаман привів хлопця до своєї лісової хижі. Там — дав подихати димом від сушених мухоморів та конопель, і, повторюючи речитативом якісь незнайомі слова, справді показав зануреному у транс Тегурові краєвиди, які невиразно нагадали його рідні краї. Здавалося, він навіть дихав холодним і сухим повітрям долин передгір’я Кавказу та чув голос діда, якого майже не пам’ятав. Коли наркотичний дурман розвіявся, шаман сказав хлопцеві, що давно намітив його в учні. Той буцімто має унікальні здібності, цілком відсутні у корінних мешканців Мокселі. Зачарований видивом батьківщини, Тегур одразу погодився. Те, що це видиво було звичайно галюцинацією, він зрозумів, коли подорослішав. Утім, учителеві цього не сказав.

Першим завданням, що його шаман дав новому учневі, було найретельнішим чином дослідити величезний праліс, що починався осиковим гаєм на березі Мокселі, та запам’ятати у ньому кожне прикметне дерево, галявини, струмки і стежини звірів. Чаклун сказав, що хлопчина повинен добре знати ліс, аби мати змогу надійно сховатися у ньому, швидше за будь-кого дістатися потрібного місця або влаштувати засідку.

Спочатку Тегур не мав змоги вчитися регулярно — повсякдень був зайнятий своїми обов’язками при кагані. Та у липні шаман дав йому кошик напрочуд великих суниць і наказав зробити так, щоб їх скуштувала Суя. Звісно, що учень не мав права з’їсти жодної ягідки. Виконати доручення не вдалося. Коли Тегур ішов до покоїв володарки, з ґанку його уздрів ледащо Курум і відібрав суниці. За день на молодшого сина Невса напала страшенна срачка. Жоден засіб не допомагав. Тоді послали за шаманом. Він напоїв Курума якоюсь пахучою і дуже приємною на смак настоянкою, і пронос мов рукою зняло. Чародій попередив — якщо не вживати його ліки регулярно, хвороба повертатиметься. Курумові і самому дуже припала до вподоби настоянка. Він був ладен пити її щодня, але шаман відповів, що передозування призведе до смерті, та й придатність ліків до вживання не перевищує кількох години. Отож нехай Тегур через день навідується до лісової хижі по свіжу порцію, а заразом і по шаманському господарству щось допоможе — замість платні за ліки.

Невс був запідозрив щось лихе, але усі помітили, що вживання настоянки добре впливає на Курума — трохи схуд, на спідниці почав задивлятися, одного разу навіть на полювання з батьком поїхав. Але впав із коня і більше до лісу не потикався. За рік усі звикли, що Тегур водиться з шаманом. Прохання городян до чародія, які передавав йому хлопець, мали більше шансів бути виконаними. Коли Курума, зрештою, потроху відучили від настоянки, він став потягувати бражку.

За кілька років навчання Тегур дізнався, що у шамана є ще одне помешкання. На відміну від нарочито неохайної та зловісної хижі посеред осикового гаю, це була суха та чиста печера, промита дощами за тисячі років у скелі білого вапняку. Сюди шаман навідувався зрідка, завжди посилаючи хлопця пересвідчитися, що за ним ніхто не стежить. Тут рік тому вчитель і розповів юнакові, чому насправді взяв його в учні.

Зараз Тегур мав дістатися саме до вапнякової печери. Там шаман чекав на золоту піалу з приданого Суї, яку колишній служка кагана нарешті викрав для нього. Не гаючись, але про всяк випадок плутаючи слід, юнак подався до білої скелі.