— Ти завше був кмітливим учнем, Тегуре, але ж недаремно, перш ніж обрати, я довго приглядався до тебе. Чесність закладена у твоїй природі. Тобі б не спало на думку мене вбити. Саме тому ти не міг припустити, що я це зроблю з тобою.

— Але ж я погодився вкрасти піалу в кагана, отож не такий я вже і чесний, — юнак у безнадії намагався тягнути час.

— Звісно, я виховував тебе вірним лише мені, а каган не подбав про твою відданість йому — тільки знущався та принижував, як і його хитра дружина. Але з якої чаші мені почати?

— Це так важливо?

— Ще б пак! Ця книжка пише, що ініціювати піали кров’ю можна лише один раз, одночасно, в парі. Це має бути кров однієї людини — твоя, себто. Залежно від порядку встановлення піал, їхні властивості після ініціації закріплюються назавжди.

— А можна взяти у мене кров так, щоб не забирати життя?

— Хитрун який! По-перше, крові потрібно багато — по вінця в обох піалах. По-друге, жах смерті та біль — неодмінна умова ініціації. І по-третє, якщо я лишу тобі життя, то рано чи пізно ти забереш моє. Я ж сам вчив тебе ніколи не пробачати зради. Мабуть, таки доведеться ризикнути і час від часу міняти піали місцями. Дивись-но, не дуже смикайся, бо пролити бодай краплину крові з піали додолу вкрай небезпечно, — шаман установив чаші під кінцями кровостоків. — Ох і довгою ж здаватиметься тобі ця остання в житті ніч. — Почнемо з лівої.

Шаман легенько торкнувся ножем жили на Тегуровому зап’ясті, але юнакові здалося, що по всіх судинах пробіг вогонь. Він несамовито закричав, не впізнаючи свого голосу. Білими стінами гроту забігали сполохи синього світла.

— Цей ніж заговорений, — криво всміхнувся шаман — На твої муки заговорений. Як добре тече твоя кров, — він торкнув праве зап’ястя жертви.

Знову страшний біль по усьому тілу і крик, що захлинувся хрипом. Тегур відчув, що непритомніє.

— Оце ти даремно, — голос шамана чувся мов крізь товсту повсть[50]. — Немає мені коли по воду бігати, — він штовхнув ногою порожній цебер. — Раптом піали тим часом переповняться?!

Другий крик застав характерників уже біля підніжжя білої дворогої скелі. Не висоті метрів двадцяти вони побачили сполохи синього світла, наче там працював великий телевізор.

— Нам туди! — Олег вказав на освітлений отвір.

— Без альпіністського обладнання нічого не вийде, — Мстислав торкнувся шерехатого каменю.

— Тихо! — наказав Іван. — Чуєте? Хтось спускається.

Справді, з вузької розщелини у скелі чулися звуки чиєїсь ходи, а тоді і невдоволене бурмотіння. Козаки ледь встигли сховатися за виступом, як на берег струмка, нібито прямо зі скелі, вийшов високий чоловік у темному каптані. Він нахилився над водою, набрав повний цебер води і, намагаючись не розхлюпати, поніс його назад. У чоловікові Олег впізнав урятованого вдень шамана.

Мстислав, озброївшись кинджалом, нечутно слизнув за ним. Олега на мить затримав Іван. Старший наполіг, щоб він взяв із собою… люстро, призначене для Суї. Мовляв, якщо іншої зброї немає — згодиться й воно. Іван лишився чатувати під освітленим отвором.

Коли Олег наздогнав Мстислава, побратим уже пробирався вузьким лазом до печери. Десь із дальнього її закапелка долинало те саме незадоволене буркотіння, а тоді обережне хлюпання води.

— Ну давай, приходь до тями, — почулося звідти. — Я ж не можу змішати твою кров із водою.

Обережно зазирнувши до закапелка, у тьмяному світлі єдиного смолоскипа побратими побачили розіп’ятого на кам’яному лежаку юнака. Над ним — схилявся шаман. Кат лив воду на відкинуте обличчя хлопця так, щоб вона не потрапила у закривавлені рівчаки, під кінцями яких тьмяним золотом виблискували дві приземкуваті округлі чаші.