— Це найбільший серед знайдених на Велесі яхонтів, — пояснив тезка планети, торкнувшись руків’я. — Його називають Лалом. За поширеною східною легендою, той, хто володіє цим каменем, не знатиме поразок у війні. Отримати Лал мріє кожен володар на планеті, а надто ті, для кого війна — єдиний спосіб владарювання. Коли Невс дізнається, що ви принесли для нього кинджал із Лалом, він неодмінно запросить вас із торговельної слободи до своєї Кремляді на Відьминому пагорбі…

— А чи не жирно йому буде? — втрутився Ден. — Чарівну зброю каганові, який вже неситим оком накинув на півсвіту?

— Не переймайся, — заспокоїв темпераментного юнака Велес, — направду, жодної надприродної сили кинджал не має — просто цяцька для марнославних і марновірних.

— Їм було б не зайве взяти з собою ще й зброю для захисту. Пістолети, наприклад, — сказав Мечислав, розглядаючи кинджал.

— Ні, — заперечив Іван. — Коли раптом обшукають, така зброя видасть нас із головою. Обійдемося звичним для цього часу знаряддям.

— Саме так, на жаль, — підтримав його Велес, відкрив скриню і дістав для кожного з трьох учасників походу по простому булатному ножеві та топірцеві.

— А дзеркало, чим воно таке вже визначне, га?.. — нечемно втрутився у розмову Ден, намагаючись, бодай на мить, заволодіти замашним топірцем, до якого вже простягнув руку Мстислав.

Утім, цей маневр не вдався. Юнак затнувся, отримавши легкого запотиличника від Мечислава, якому таки вдалося перехопити інший топірець, призначений Олегові.

— Направду? — всміхнувся Велес, споглядаючи це дитяче борюкання за «іграшки». — Нічим. — Він розгорнув другий пакунок і взявши до рук дзеркало у філігранній оправі, додав: — для землян із двадцять першого сторіччя нічим. Це, на вигляд звичайне, люстро нещодавно виготовили у Києві, у вас на Землі. Воно не б’ється, легке і тоненьке. Мені його передав Триголос, а я вже подбав, щоб прикрасити його цією оправою.

Овальне дзеркало, завбільшки з обличчя дорослої людини, оздоблювала карбована срібна оправа з лазуритовим руків’ям. Цей масивний і водночас філігранний виріб прикрашали чималі блідо-сині круглі та квасолеподібні перли і невеликі, але чистої води, блискучі алмази.

— Така краса дійсно має сподобатися тій Суї, — промовив Ден, водночас відсуваючись подалі від Мечислава. — Олеже, мабуть саме тобі слід було б вручити їй цей подарунок, — скоса зиркнув на восьмого характерника екс-волоцюга.

— Дивись-но мені, — всміхнувся Олег, і собі імітуючи замах для запотиличника. — Гадаєш, я сподобаюся каганисі?

— А то!.. — розплився у хитрій посмішці Ден. — Кажуть, маєш досвід…

— Панове, час, — поквапив характерників Велес. — Коли будете вертатися, пам’ятайте — брама відчинятиметься рівно на хвилину перед світанком щодня. Тримати її відкритою довше небезпечно, бо хтось із моксельців може натрапити на неї та показати Невсові.

У кам’яній стіні, де був вихід на терасу, вже колихалася завісою-пеленою брама переходу.

— Рушайте з Богом, як то кажуть, — усміхнувся Велес у бороду.

Іван першим ступив крізь завісу. Олег — за ним. Мстислав мав іти останнім. Раптом Ден, клеячи дурня, вигукнув:

— А поцілуватися на прощання? — і з розгону скочив Мстиславові на шию, намагаючись поцілувати парубка у щоку.

Силуючись відірвати причепу, характерник не помітив, що з лівої руки екс-волоцюги у глибоку кишеню його каптана зіслизнув якийсь балончик — чи то дезодорант, чи гель для гоління. Велес лишень усміхнувся. Нарешті спекавшись Дена, Мстислав зник у брамі.

Вибухи на трамвайних зупинках у Дніпропетровську загалом не спричинили великої паніки. Вже за кілька днів місто повернулося до звичного життя. Гарант на півгодини заїхав до лікарні, де лікували поранених унаслідок терактів. Про людське око він зажадав від спецслужб якомога швидшого розкриття злочинів і того ж дня повернувся до столиці. Служби вказівку оперативно виконали — викрили виконавців вибухів. Ними було названо… політологів з університету, а мотивом злочину — банальне здирництво. Потому всі відповідальні особи вирішили, що можуть полегшено видихнути — «політологів-терористів» запроторили до буцегарні.