— Цілком імовірно, — всміхнувся до нього Іван.

— А як це перевірити? — запитав Мечислав.

— Гадаю, лише за допомогою Кобзи, — відповів дух, знову беручи до рук інструмент.

Він торкнув басову струну і зображення планети змістилося ліворуч — чітко на схід. Тепер спостерігачі найближчою до себе точкою бачили африканське узбережжя. Було видно навіть білу лінію прибою між жовтим піском та синню океану. Далі на Схід починалося зелене буяння джунглів. Дух торкнув найтонший приструнок, (струну не закріплену на грифі, а лише на корпусі), — зображення піднялося угору, на Північ. Стало видно піски Сахари.

Так вони минули Середземне море, напівзакриті хмарами Анатолію та Чорне море, зачепили Азовське — і опинилися над Мелітопольщиною, над тим краєм, що на Велесі відповідав долині річки Молочна. Над нею також стояли хмари. Схожість ландшафтів із земними була високою, та з’ясувати це точніше заважав… сніг. Назар навіть припустив, що вони споглядають Землю, а не її орбітального двійника — але зафільмовану взимку. З такої висоти роздивитися щось, що могло б підтвердити або спростувати це припущення, було неможливо. Та Олег швидко знайшов вихід, запропонувавши оглянути Дніпро. Жодного з шести водосховищ, створених на великій українській ріці у двадцятому сторіччі, побачити не вдалося. Навіть узимку їх було б добре видно як великі рівні снігові поля. Отже, це таки Велес.

— Гаразд, а як нам наблизитися до поверхні? — Мечислав простягнув руку до брами, ніби намагаючись помацати планету, але наштовхнувся на тонку, холодну і цілковито непроникну мембрану, яка м’яко відштовхнула його.

— Спробуємо, — Триголос знову заграв.

Коли у його мелодії переважали високі ноти, зображення наближало Велес, низькі — віддаляло. Пройшовши шар хмар, вони зуміли опинитися над Кам’яною могилою — тим, що вона являла собою на Велесі. Пролунав останній акорд, який викликав відлуння — брама повернула ясний урочистий звук. З неї повіяло вологою пізньої осені — мембрана зникла.