— Непереконливо, щиро кажучи, але менше з тим. Ви ж зацікавлені, щоб я віднайшов саме викрадача вашого портфеля, а не його вміст. Чи не так?

— Ну, і портфель, і сувенір, що був у ньому, для мене теж дуже важливі. Бажано їх повернути.

— Крутійствуєте, добродію, крутійствуєте. Боюся, що з таким обсягом інформації я не зможу бути Вам корисним, — офіцер зробив вигляд, що підводиться з лави.

— Послухайте! У Дніпропетровську вже більше року перебуває такий собі Тед Россман…

Капітан ані порухом не відреагував на почуте, але Йосип відчув, що своїми останніми словами влучив у десятку. Зробивши ледь помітну паузу, але не ризикуючи довше чекати реакції співрозмовника, Бланк вів далі:

— Він займається дуже небезпечними, але важливими дослідженнями. Їх фінансує Владімір Шахсуваров.

— Який нещодавно сильно травмувався на своєму літаку, у нашому аеропорту. Він летів на зустріч із Россманом?

— Саме так.

— А ви, пане Бланк, яким чином пов’язані з ними обома?

— Бачите, пане капітане, це довга історія.

— Яка чудова сьогодні днина і, здається, в мене ще вдосталь часу, а у Вас?

— Гаразд. Усе почалося з мого знайомства з такою собі ворожкою Людмилою…

Бланк чітко виклав капітанові заздалегідь підготовлену розповідь, яку він сам подумки називав «лайт-версією». У ній ішлося лише про Теда Россмана, біохімічні дослідження якого фінансує відомий іноземний олігарх та Людмилу, що допомогла дослідникові прищепити Йосипу злоякісну пухлину. Про біоінформаційну речовину та гомункула оповідач не прохопився жодним словом.

Коли обидва джипи заїхали на майданчик під брилами Кам’яної могили, сонце кидало перші промені на води річки Молочної. Олег дістав зі скрині загорнуту у полотно раму і рушив з нею до печери Чаклуна. Він наполіг, щоб із ним пішли усі семеро характерників. Іван не забув прихопити із собою Кобзу.

Холод, що струменів від рами, ніби трохи втамувався — принаймні, вже не обпікав Олегові рук. Йому спало на думку, що слід створити просторово-часове поле, аби убезпечити їхній гурт від сторонніх спостерігачів.

— Не треба, — пролунав у коридорі молодий басовитий голос. — Я вже подбав про те, щоб нам не заважали. Тепер, коли ви принесли браму, це мені під силу.

Вони стояли біля темної ніші, що слугувала входом до печери Чаклуна. Іван просунув руку з Кобзою в темний лаз, передаючи її комусь невидимому. Стінами печери одразу ж пішли золотаві та сині сполохи приглушеного світла, а ще за мить — на пласкому камені під стіною грота з’явилася знайома постать юнака у сліпучо-білій сорочці, підперезаній барвистим поясом — Триголос, прадавній дух Хортиці. У руках він тримав Кобзу.

— Олеже, дай мені й браму, — наказав дух.

Парубок здогадався, що брамою Триголос називає раму, яку він тримає під полотном — і простягнув її до печери.

— Відпускай, не бійся, — скомандував господар гроту.