— Не грубіяньте, сержанте. Вам наказано поводитися зі мною чемно.

Харпій нахабно посміхався.

Через чверть години його стало «морозити». Бровко покликав заспаного провідника. Невдоволено бурмочучи щось, той приніс сукняну ковдру. Не розгортаючи, біолог запхнув її під подушку. Сержант стримався і на цей раз, лише до болю у щелепах зціпив зуби.

Невдовзі поїзд зупинився.

Крізь вікно видно було освітлений фасад вокзалу. На пероні працював кіоск. Взявши із столика порожню пляшку, сержант відсунув двері, виглянув у коридор.

З відкритого тамбура тягло холодом. Провідника у вагоні не було. Тьмяно відсвічував нікелем і лаком довгий коридор. Якийсь одинокий пасажир, високий, худорлявий, у довгому драповому пальті, з шкіряною текою в руках стояв біля вікна.

— Товаришу, вас можна на хвилинку? Пасажир здивовано повернув до міліціонера довгасте обличчя.

— Пробачте, що турбую. Моєму сусідові по купе стало погано, — стиха мовив Бровко. — Ви не змогли б купити пляшку лимонаду? Ось гроші і порожня пляшка.

Власник жовтої теки швидко повернувся. Винувато розвів руками.

— На жаль, у кіоску — тільки яблучний напій. Влаштує?

— Спасибі.

— А що з вашим сусідом? Може, покликати лікаря?

— Ні, не треба. Йому вже краще. Пробачте за турботу.

Харпій відкоркував пляшку, підніс до носа, понюхав.

— Кисле пійло… Пийте його самі. А я побережу шлунок.

— Як собі хочете, — сержант наповнив склянку, двома ковтками осушив її, замкнув двері на защіпку і ліг горілиць на м’який диван, притримуючи рукою кобуру пістолета.

В купе запахло димом. Харпій курив демонстративно, цигарку за цигаркою, спорожняючи пачку «Казбеку».

— Майте на увазі, по цигарки я нікого не посилатиму, — похмуро мовив Бровко.

— Треба буде — пошлете, — зловтішно пообіцяв Харпій, пускаючи вгору сизі кільця.

Вентилятор під стелею не встигав поглинати задушливе, насичене нікотином повітря. У Бровка обважніла голова, дивна слабість розлилася по тілу. Він прикрив очі, проклинаючи ту хвилину, коли вперше побачив на станції Даньки цього біолога…