Доповівши по селектору в лінійне відділення міліції про дивну сутичку в буфетному залі на станції Даньки та про заяву механіка Сірченка, Бровко ніколи не передбачав, що цієї ночі йому доведеться сидіти в м’якому купе пасажирського поїзда разом із затриманим.

Підполковник, з яким розмовляв сержант, попросив трохи зачекати. В репродукторі заклацало, зашуміло, потім почулася приглушена, нерозбірлива скоромовка. Бровко догадався, що там, в області, не відходячи від селектора, дзвонять комусь по телефону.

Через кілька хвилин у кімнаті чергового по станції з репродуктора пролунав голос: «Сержанте, ви слухаєте?»

— Я слухаю, товаришу підполковник! Бровко отримав наказ першим же поїздом доставити підозрілого пасажира в область. Свідчення механіка Сірченка коротко занотувати і взяти з собою. «Із затриманим поводитися чемно, щоб ніяких потім претензій і скарг… Ви відповідаєте за нього, чуєте, сержанте?»

Попередження підполковника вчувалося тепер сержантові щоразу, коли вже, здавалося, от-от мав увірватися терпець. Бровко тільки зціплював зуби, терпів, вдавав, що йому байдужі вибрики Харпія.

Склянка на столику тенькала дрібно, співуче…

Сержантова рука потяглася до столика, він з серцем відіпхнув пляшку. Біолог відкрив очі. З глибоких впадин вони світилися по-котячому.

— Мені нічим дихати, — вимогливо сказав він. — Сержанте, у купе спека. Відчиніть вікно!

Бровко мовчки встав, крутнув нікельований важіль. З щілини війнуло холодним, колючим струменем, тріпнулися і заворушилися фіранки.

Харпій відвернувся до стінки, збив під щокою подушку.

Тихо насвистував у вентиляторі вітер. За чорною шибою вікна пливла ніч. Вагон спав, Лише зрідка на коротких зупинках грюкали двері купе, чулися в коридорі приглушені килимом кроки.

Обважнілі повіки злипалися, очі наче хтось засипав дрібним піском. Бровко потряс головою, трохи попустив ремінь, розстебнув верхній ґудзик кітеля, привалився спиною до стінки і з насолодою вдихнув свіже повітря.

Сержант нервував. Несподівана поїздка з Харпієм вкрай вимотала його, вивела з рівноваги. За три з половиною роки служби у міліції Бровкові ще не доводилося конвоювати таких затриманих. Іноді траплялися на вокзалі заїжджі злодійчики; підверталися під руку любителі зазирати до пляшки; скидав з підніжок безквиткових «зайців», закликав до порядку бешкетників. Як правило, такий люд поводився зовсім інакше. Потрапивши в кімнату чергового по вокзалу, винуватець робився смирним і тихим, наче ягня, запопадливо зазирав у вічі.

А тепер у Бровка був напружений кожен нерв, протягом чотирьох годин, відколи поїзд одійшов від Даньків, він почував себе, наче на голках.

— Холодно, — сказав Харпій. — Я можу застудитися. Зачиніть вікно. Потім, я хочу пити. Майте на увазі, в дорозі вживаю тільки крюшон або мінеральну.

— Може, забажаєте шампанського? — буркнув сержант, тягнучись до вікна.

Фіранки застигли. Морозний вихор уже не залітав у купе, бився надворі об металеві стінки вагона. Сірники у Бровкових пальцях ламалися, він ніяк не міг запалити цигарку. Нарешті запалив, жадібно затягнувся.

Обличчя біолога скривилося, він замахав долонею, роблено закашлявся.

— Не виношу, гидкий тютюн. Тхне смаленою ратицею. Ви забули, що мене мучить спрага?

— Послухайте, ви, — на шиї у Бровка здулися жили, він почервонів. — Я вам хто, лакей? Проживете до ранку і без мінеральної!