Сержант докірливо похитав головою, насупив широке, покраплене густим ластовинням обличчя і, зітхнувши, поклав на стіл аркуш паперу. Вийняв з кишені авторучку, акуратно почав витирати перо шматочком газети. У кімнаті чергового по станції запанувала гнітюча тиша.

Білявий механік, важко дихаючи, слідкував за кожним рухом чоловіка з борідкою. Той сидів на краєчку дубової лави, нервово посмикував плечима, притримуючи хусточку біля спухлої губи.

— Товаришу міліціонер, я прошу прискорити… Через якогось нахабу, хулігана, — губи його тремтіли від обурення, — я можу спізнитися на поїзд. Моє прізвище Харпій. Я залишу свою адресу. У мене немає часу…

— Ушитися хочеш? — криво посміхнувся механік. — Не вийде! Поїзд тобі приготують, не турбуйся!

— Громадянин Сірченко! — застережливо підвищив голос сержант.

— Облиш, Бровко, ти ж мене знаєш. Заторочив одне: громадянин, громадянин… — заспокоюючись, сказав механік. — Краще запитай цього типа, — він кивнув на Харпія, — чому він у сорок четвертому по мені з автомата полоснув. Запитай його, хто він такий!

Харпій повільно звівся з лави, закліпав очима. Вся його постать наче говорила: «Ну от, маєте! Що ти скажеш йому, божевільному?»

Сержант відкинувся на спинку стільця, розгублено запитав:

— Як це — з автомата?

— Не знаєш, як стріляють? — насупився механік. — Було це біля Карпат. Я шофером служив тоді. їхав якось на склад, гірською дорогою, надвечір. Ну, «проголосували» мені двоє. Оцей, що на поїзд рветься — на ньому тоді було солдатське обмундирування — та ще один з ним, під нашого офіцера одягнений, в плащ-палатці. Бачу — свої, військові. Чому ж не підвезти? Посадив у кабіну. А вони пальці мені давай ламати. Карабін не встиг вихопити — вдарили в упор з автомата, бандюги. Майже три місяці в госпіталі відлежувався потім…

Харпій рвучко схопився з лави, торкнув міліціонера за рукав.

— Сержанте, у мене немає жодного бажання слухати марення п’яного. Накинувся з кулаками, тепер верзе казна-що! Яка машина, який офіцер? При чому тут я? Зрештою, я вимагаю, і це моє право — закличте до порядку хулігана. Я не дозволю!

Міліціонер швидко відсмикнув руку, наче дотик пальців чоловіка з борідкою міг забруднити його новий, старанно випрасуваний мундир, і, намагаючись приховати збентеження, суворо постукав авторучкою по столу.

— Громадянине, спокійно! Розберемося. З’ясуємо. Давайте не будемо. Скінчить один, вислухаємо другого.

— Так от, сиджу я в буфеті, — вів далі Сірченко, — зустрівся випадково на вокзалі із старим Машталіром, він був у. нас головою сільради, а тепер на пенсії. Сина проводжає в Севастополь, моряка. А я в район зібрався. Чекаємо поїзда. Взяли на трьох дві пляшки «Жигулівського». Оце і вся пиятика… Раптом бачу — він, той самий, що в солдатській фуфайці був одягнений тоді, в сорок четвертому. Заходить до залу, купує цигарки. Борідку відростив, начепив окуляри… Та я його, негідника, не те що в окулярах — дьогтем вимазаного впізнав би. На все життя запам’ятався, до смерті не забуду! У мене все заклекотало всередині, незчувся, як і з-за столу вискочив… Зустрілися, довелося. Не чекав? — механік звернувся до Харпія, глухо пообіцяв: — Тепер ти від мене не вислизнеш, перевертню проклятий!.. Трохи повагавшись, міліціонер, не дивлячись на потерпілого, сухо сказав:

— Громадянине, ваші документи! Глянувши на механіка співчутливо, наче на хворого, Харпій знизав плечима, повагом розстебнув підшите хутром пальто.

— Прошу дуже. Ось паспорт, ось відрядження. Військового квитка немає — невійськовозобов’язаний. І в армії, до речі, не служив.

— Звідки приїхали?

— Із Дрогобича. Я — науковий працівник. Відряджений, як бачите, до вашої області. Півгодини тому зійшов з поїзда. У мене тут пересадка, їду в село Устимівку. Може, чули? Там є Ботанічний сад. Старий сад, вирощений ще до революції. Мене як біолога давно цікавила рідкісна рослинність, особливо тропічна, в степовому українському селі… Що вам ще потрібно, сержанте?

Міліціонер не відповів, глянув на біолога спідлоба і продовжував уважно вивчати папери.