— Славко… Горішній…

— Ну от, Славко, допомагай мені… Та ні, не підіймай, я важкий. Я сам… Ось так, на живіт повернуся. За спиною сумка. Розстебни… Я пробував, та пальці не слухаються, а лівою не достану. Розстебнув? Тягни оту металеву штуковину… А тепер дістань патрони, картонні… Знаєш, що це таке?

— Ракетниця.

— Точно! Молодець… Ану натискай ось тут, збоку, переломи ствол. Тепер патрон вкладай… Ні, не цей. Давай другий, що з зеленим обідком… Так, правильно… Закривай. О, бачиш, усе гаразд…

Важка ракетниця холодила Славкові руки. Він запитливо глянув солдатові у вічі, і той знову підбадьорююче посміхнувся;

— Ну, чого ж ти? Відтягни курок — ї вгору… Стріляй, Славко, пали!..

Хлопчик випростав над головою руку, зажмурився, натиснув на спуск. Ракетниця боляче штовхнула в долоню. Звуку пострілу він майже не почув. Коли розплющив очі — побачив: високо в небо шугнула яскрава зелена зоря, затрималась, наче повисла над головою, і розсипалася білими димовими краплями.

Голова прикордонника безсило впала в сніг. Славко безпорадно оглянувся. Ковтаючи сльози, схопив сіру шапку-вушанку, обережно одягнув її на голову пораненому. Згадав, що в солдата в сумці лежить пакет з бинтом і ватою. Як же він не подумав раніше? Треба перев’язати… У пораненого ж кровоточить плече.

Позаду затріщали кущі. Славко злякано обернувся.

Перед ним стояв високий, розшарілий від бігу старшина-прикордонник. Він був без зброї, в руці тримав рукавиці.

Славко не встиг опам’ятатись — старшина вправно розстебнув на пораненому шинель, приклав вухо до його грудей. Прикордонник тихо застогнав, розкрив очі.

— Гейко… ти?

— Я, я, не підводься, лежи. Хлопчику, потримай, — Гейко передав Славкові індивідуальний пакет. — Зараз я зроблю перев’язку. Рана в плече, навиліт, кістка ціла… Скільки їх було, Ісаєнко?

— Один… З-за дерева пальнув… Не барися, старшина, я потерплю… Біжи слідом, треба догнати. Він далеко не зайшов, минуло, може, півгодини… Мене залиш. Славко допоможе. Скоро наші примчать, Славко ракетою дав сигнал… Візьми мій автомат.

Гейко завагався. Як же залишити пораненого Ісаєнка? Але ж той, що стріляв… Дозволити йому безкарно зникнути, заглибитись на нашу територію. Ні, так не годиться! Що ж робити?

— Він у кожусі і в шапці. Чуєш, Гейко. Кожух білий… дублений… Пішов у бік залізниці, — морщачись від болю, Ісаєнко підвівся. — А мені вже краще… До весілля заживе. Не гай часу, старшина!

Гейко кивнув головою, поклав Славкові на плече руку.

— Хлопчику, через півгодини приспіють бійці з застави. Розумієш? Там у нафтовиків, у селищі, теж ракету побачили, і вони прийдуть… Ти побудеш з Ісаєнком, правда? Візьми ось сірники, розпали вогнище.

— Дядю, не хвилюйтеся, все буде як слід, — Славко схопився на ноги. — А ви візьміть мої лижви, вони нові, добре пливуть…

— Ех, друже, малуваті вони для мене, — мимоволі посміхнувся Гейко. — Ну, Ісаєнко, тримайся, потерпи.