Стояла тиша. Тільки далеко попереду, біля однієї з вишок, що тулилася під самим гірським схилом, чувся металевий брязкіт; там, пересилюючи сонячне світло, спалахували блакитним сяйвом вогні електрозварки; кілька людських постатей здаля здавались маленькими, наче мурашки, поряд з багатометровим тілом вишки, що націлилася в безхмарне, прозоре небо.

Приїжджий зійшов на ґанок, змахнув шапкою з чобіт сніг, взявся за ручку дверей.

У кімнаті було тепло, чисто і затишно. Червона металева грубка палахкотіла вогнем, соснові дрова потріскували, сичали смолою, тонко виспівував великий алюмінієвий чайник.

Худорлявий юнак у кожушку наопашки сидів за дубовим, грубо збитим столом. Темно-синій світер щільно облягав його статуру. Нахиливши русяву скуйовджену голову, юнак тримав біля вуха телефонну трубку, а другою рукою швидко крутив ложечку в склянці з чаєм.

— Починайте підйом ліфта. Так, так… Обсадна колона і труби на цей раз витримали, я впевнений… Чудово! Я скоро прийду.

Трубка з брязкотом лягла на важіль. Юнак повернув голову на скрип дверей, його молоде з правильними, трохи суворими рисами обличчя застигло від здивування. Енергійним рухом плечей він струснув з себе кожушок, випростався на весь свій високий зріст і кинувся назустріч приїжджому.

— Юрій, друже! Яким вітром, звідки? Невже ж це ти, розбишако, мандрівна твоя душа… Ти?!

— Ага, нарешті! А то стою, чекаю, а він бубонить у телефон, і ніякої тобі уваги до гостя. Ну, брат, покажись, дай глянути на світило науки. Та обережніше, ребра потрощиш, карпатський ведмедю, — сміявся чоловік у шкірянці, обіймаючи юнака. — Та тобі не нафту добувати, тобі штангу підкидати треба! А я грішним ділом гадав: інженер Бранюк у паперах запорпався, канцеляристом став, а він… Ну, кажи, скільки ми з тобою не бачилися? П’ять?

— П’ять, Юрію. П’ять років, а здається, ніби вчора… Та що ж ти стоїш? Скидай шкірянку, сідай. Чай питимеш? Де ж ти взявся в наших краях? І так зненацька! Хоча б попередив.

— От тобі й маєш! А коли зненацька, то хіба що, ти не радий?

— Ех, Юрію… І як у тебе язик повертається! Ну ж бо, розповідай… Хоча ні, одну хвилину. Зараз я зв’яжуся з містом. Розумієш, повинен сьогодні один ваш брат, теж журналіст, до мене завітати. Дзвонили з інституту, просили познайомити газетяра з роботами на промислі. То я оце уточню, коли він прибуде. Якщо затримується, ми з тобою, друже, підемо до мене й поговоримо про все…

Інженер простяг руку до телефону. Хитро примружившись, Юрій перехопив його рух.

— Зачекай. Щоб не гаяти часу, покінчимо спочатку з першою справою без уточнень. Отже, шановний кандидате технічних наук, дозвольте взяти у вас інтерв’ю з таких питань… А втім, вибачте, забув відрекомендуватися: Юрій Калашник, кореспондент республіканського журналу, до ваших послуг.

— Так це ти… Про твій приїзд мене й попереджали, — Бранюк, вражений, дивився на приятеля, а той, посміхаючись, спокійно підтвердив.

— Абсолютно точно. Це я. Правда, прізвища свого я просив тобі не називати. Хотілося з’явитись несподівано, подивитися, чи не зазнався інженер Бранюк.

— Ну от, вигадав… І давно ти повернувся з мандрів?

— Два тижні, як живу в Києві. Трохи поїздив по Сибіру, заглянув на Сахалін, поплавав з китобоями на «Славі»… Тепер, як бачиш, майже вдома.

— І надовго?

Юрій знизав плечима. їхні погляди зустрілися, і вони знову не могли втриматися від усмішок — двоє давніх друзів, щирих приятелів, стежки яких нарешті зійшлися тут, на Прикарпатті, на маленькому нафтовому промислі.

Скільки не придивлявся Бранюк, ніяк не міг збагнути, чи змінився за цей час Юрій Калашник. Погляд такий самий, як і раніше, насмішкуватий, веселий, такі ж неслухняні вихри на голові, той же кирпатий ніс, ті ж темні густі брови… Хіба що дві глибокі складки з’явилися на чолі та кілька сріблястих ниток на скронях. А в усьому іншому — не змінився, такий же, як був у роки їхньої недавньої комсомольської юності.