Книги

Вулиця Червоних Троянд

22
18
20
22
24
26
28
30

— Про це слід подумати. Можливо, доведеться навіть… той… усунути Гольбаха з гри. Ви мене розумієте, Уррен?

— Так. Але, крий вас боже, Вентріс, не варто поспішати. Якщо шарфюрер тільки помітить, що з Гольбахом сталося негаразд, він відразу зрозуміє, що і з ним самим також може статися все, що завгодно, після того, як архів Крилача лежатиме у нас. Коленда ще чого доброго сюди не повернеться, а там, у Росії, піде з повинною прямісінько до комуністів, прикриваючись своєю дорогоцінною валізою.

— Не піде. Він розуміє, що колишнього есесівця комуністи навряд чи приймуть з розкритими обіймами, навіть коли б він спробував відкупитися скарбами царя Соломона. Коленда боїться опинитися в Росії не менше, ніж ви, Уррен, але… У нього немає іншого виходу. Він хоче добре заробити, одержати за папери готівкою. От і все. Що ж до Гольбаха, то справді, з ним треба бути обережним, поки що варто дати йому спокій. Зараз він не заважає, а потім побачимо. Я згоден — один необережний крок, і шарфюрера можна сполохати. Тоді — пиши пропало, архів вислизне від нас назавжди.

Уррен раптом стрепенувся, всім корпусом повернувся до Вентріса.

— Вислизне? А чи існує архів взагалі? Чи не морочать нам голову, майоре? Таке вам не спадало на думку? Може, вся ця історія не більше як плід фантазії авантюристів, щоб погрітися біля шефових грошей?

— Це неможливо, — впевнено сказав Вентріс. — По-перше, ніхто не дасть Коленді та Гольбаху ні цента, доки вони не покладуть папери нам на стіл. їм це ясно, як божий день. По-друге, я зв’язався з Бонном і навів деякі довідки. Оберштурмбанфюрер Людвігс, кавалер рицарського Золотого хреста з мечами та діамантами, і сьогодні почуває себе непогано. За рішенням федеральних властей йому доручено командувати дивізією новоствореного бундесверу. Крім того, на дозвіллі оберштурмбанфюрер захоплюється рибальством і пише мемуари. На моє прохання, з Людвігсом говорили. Він ствердив, що справді під час війни одержав наказ за підписом Гіммлера доставити у Берлін одного львівського інженера, який створив якесь чудо в галузі нафтової справи, але, на жаль, ні інженера, ні його матеріалів не захопили, бо здійсненню операції перешкодив наступ росіян… З вас цього досить, Уррен?

Мовчазний Сандерс блиснув золотими зубами, посміхнувся.

— Ви даремно вергали громи і блискавки, містер Уррен. Майор, здається, не втратив своїх старих якостей.

— Слово честі, Вентріс, ви й справді не дуже змінилися за останні роки, — обличчя Уррена розпливлося в добродушній посмішці. — Я дещо погарячкував, старина, не варто згадувати. Пийте, майоре, це чудовий ром… Не відлучайтеся завтра з свого кабінету до мого дзвінка. Шеф побажає особисто зустрітися з вами, я певний. Не поспіть ніч, попрацюйте. Ви ж знаєте, шеф любить, коли до нього приходять з конкретними планами.

— Не турбуйтесь, Уррен, я готовий. План уже є, і непоганий план, клянусь богом, — Вентріс задоволено потер руки.

Поєдинок

1

Що ближче Гейко підходив до військового містечка, то більше сповільнював крок, хвилювався.

«Впізнає чи не впізнає?» — вкотре запитував себе старшина. На серці було і радісно, і ніби сумно, як буває іноді перед побаченням з давнім хорошим другом, який хто знає, чим зустріне тепер, після довгої розлуки. Може, зрадіє, кинеться назустріч, а може, змінився, став чужим і байдуже відверне голову, не впізнає. Адже стільки часу вже минуло…

Скільки?

Під ногами порипує сніг, повітря тихе, морозне й п’янке, високі ялини вкриті іскристим інеєм.

Ранкова паморозь огорнула ліс чарівною казкою, і думки летять швидко, одна за одною. В пам’яті виникають давно минулі дні, події, епізоди, на які багате життя прикордонника надстрокової служби.

Скільки ж минуло часу?

Гейко пригадує весняну тривожну ніч, похмурі схили Гнилого Яру. Бандити лізуть на кулемет, однак лягають під кулями… Потім Гейко біжить уперед, притискаючи важкого «Дєгтярьова». В яру стихли постріли, тільки пороховий гар б’є в ніс, лоскоче в горлі. На землі — трупи коней, перекинуті вози, осторонь юрмляться купкою, піднявши над головами руки, обірвані зарослі «лісовики». Молода вівчарка, прив’язана коротким ремінцем до колеса, люто кидається на бійців, хтось із прикордонників зводить пістолета… «Не треба!» Гейко відводить руку товариша, підходить до собаки, підставляє лікоть. Вона стискає зубами грубе сукно шинелі, і Гейко хапає за ошийник. Вівчарка гарчить, крутиться, але відчувши міцну руку, смирнішає. А згодом уже не відстає від Гейка ні на крок…

Невже це було стільки років тому? Як швидко лине час. От і недавно вчетверте прийняв він, старшина Гейко, нове поповнення. Давно відслужили на кордоні старі друзі, демобілізувалися, їх змінила молодь післявоєнного призову. Потім і ті молоді увільнилися в запас, а Гейко так і залишився на надстрокову, відчуваючи, що не може розстатися з неспокійною службою, з заставою, яка стала рідним домом, з оцими лісами, полонинами, де кожен кущ, кожна скеля, кожна стежка і камінь стали знайомими за роки, проведені на кордоні. Пробігли дні, скінчився час надстрокової, і знову не зміг старшина полишити заставу, скинути свого зеленого кашкета.

У пам’яті старшини постає ще один ранок, осінній, холодний. Тоді в лісі було помічено чужі сліди. Виявлено так, як десятки разів до цього.