Старий мешкав у будинку з дитинства. Багато років працював двірником, тенор на пенсії. Почувши про одного з мешканців другого поверху, дід пожвавішав. Він пам"ятав того чоловіка. Суворий такий, мовчазний. А потім дідусь сказав таке, від чого Бунелик стрепенувся. Той самий мешканець із другого поверху, якого колись арештовували німці, одразу ж по війні заходив до двірника. Він і адресу свою залишив, просив дати її, якщо хтось питатиме про нього. Та води з того часу чимало збігло, давно вже загубилася та адреса…
Безліч листів і телеграм відправив Василь Родіонович у всі кінці Союзу, повернувшись до Львова. Надсилав запити в далекі й близькі міста, на заводи, новобудови, в установи та організації. Звертався до знайомих і незнайомих людей. І передчуття не зрадило його: Михайло Васильович Кисельов відгукнувся з Білорусії, з Мінського автозаводу, де, виявляється, давно працював конструктором. Слідом за своєю телеграмою Кисельов сам приїхав у Львів.
Так відбулася ще одна незвичайна зустріч.
… Коли вже було переговорено про все, а за вікном посвітліло небо, Бунелик запитав Кисельова:
— Скажи хоч тепер, Михайле, яку зброю виготовляли німці на «Ардельт-верке»?
Кисельов спохмурнів, тінь лягла на його посічене зморшками обличчя.
— Там виготовляли деталі реактивних двигунів для літаків-снарядів ФАУ-І. Для тих летючих торпед, якими згодом гітлерівці руйнували Лондон.
КОМІСАРИ ВМИРАЮТЬ ПЕРШИМИ
Він розповідав весь вечір, часом замислюючись, немов шукав у закутках пам"яті те, що вже згладилося невмолимим тягарем років. І розсуваючи завісу минулого, переді мною розгорталася незвичайна історія про те, як в роки війни двоє радянських людей, інженер і педагог, а також третій — німець, добували фотокопії деталей та вузлів таємної зброї гітлерівців…
Василь Родіонович Бунелик — а моїм співбесідником був він — сховав у шухляду фотографію Михайла Кисельова, звів на мене твердий погляд очей, яких я так і не бачив усміхненими, й сказав:
— Сам по собі епізод з фотокопіями деталей двигуна ФАУ-1, мабуть, так би й залишився в моєму житті всього лише епізодом, коли б не мав продовження. Річ у тому, що після «Ардельт-верке» був Маутхаузеи, а там… Словом, хочу розповісти вам про одного чоловіка. Коли я згадую його, то все, що довелося пережити в Сілезії, здається маленькою крихіткою, порошинкою, не більше. Кажу вам правду: так, я про цю людину думаю щодня, ось вже понад двадцять п"ять років. Іду на роботу — думаю, в кінотеатрі сиджу — думаю, книжку читаю — думаю… Хочу, щоб ви зрозуміли… тоді ви теж будете думати про нього. Вам не даватиме спокою, який він на зріст, які у такої людини можуть бути очі, який голос… Повірте, я не перебільшую. А втім, послухайте, як все було.
— Мабуть, не слід вдаватися до подробиць, коли йдеться про концентраційний табір Маутхаузен. Про такі місця багато вже сказано і написано. Голод, знущання, крематорій, есесівці, вівчарки, страшні досліди на людях, смерть…
З Михайлом Кисельовим мене скоро розлучили. Опинився я серед незнайомою люду в цьому самому проклятому Маутхаузені. Ув"язнені там, вважайте, з усієї Європи: росіяни, українці, чехи, французи, німці, югослави, поляки, іспанці. Бачив і англійців, з військовополонених. Осібно трималися. Посилки через Червоний Хрест частіше, ніж французи, отримували. Взагалі-то їм також не солодко жилося, однак з нашим життям не порівняти…
Спочатку придивлявся я до сусідів по блоку, вони — до мене. Згодом познайомилися ближче. Група у нас своя створилася, справжній Інтернаціонал, і всі з червоними «вінкелями» — нашивками. Октав Рабате, французький комуніст, командир макі. Після війни він працював у редакції «Юманіте», нещодавно помер… Гануш Карел, вчений з Праги, теж комуніст. Югослав Любіша, партизан.
Перші дні здавалися довгими, як роки. Страшно мені було і сумно від власного безсилля, від почуття безпорадності й жахливої табірної одноманітності. Якось начальник табору Бахмайєр наказав перевести кілька сотень в"язнів на будівництво тунелю у каменоломні. На той час вже вчастилися повітряні удари авіації, і нашої, і союзників, тож гітлерівці закопували свої заводи в землю, ховали в скелях. На одну з таких будов погнали й мене. Каміння ми тягали на спині. Носили метрів за триста, та ще й угору. Не багато з нас витримувало там, падали люди з такою ношею, вмирали від перенапруження. В кого не було сили камінь підняти, того есесівці добивали кулями. Так і тяглися тижні.
Одного разу вишикували нас на апель-плаці, чую — називають мій номер. Виходжу з шеренги. І мені пришивають до грудей та до спини шматки парусини, на кожному — червоною фарбою виведено літеру «К». Став я ламати голову, що б це могло значити. «Комуніст»? Чи, може, якщо по-російськи, — «красный» або «красноармеец»? А мої товариші кидають у мій бік стривожені погляди, перешіптуються. Вже у бараці Октав Рабате відвів мене в куток. «Ось що, Професор, — це у мене така кличка була табірна, — ти поздирай ці ганчірки, тільки обережно, щоб сліду не лишилося, і викинь їх кудись подалі».
Поки що я нічого не розумію, на серці тривожно, однак до поради прислухався — друзі вже мають досвід, вони у Маутхаузені «старожили», їм, звичайно, видніше. Зідрав я ці літери до бісового батька. На ранковій перевірці стою, і душа в п"яти. Раптом есесівці помітять, що у мене вже немає нашивок, або якийсь негідник, щоб вислужитися, заявить. Тоді — кінець. Сам Бахмайєр, начальник табору, або його помічник Штрайтвізер, та й перший-ліпший солдат з табірної варти за порушення наказу живцем у крематорій потягнуть.
Однак все обійшлося. Начебто не помітили. Я тоді ще не знав, не знав напевно, лише починав здогадуватися, що у Маутхаузені, в цьому пеклі, існує підпільна антифашистська організація, якій не один в"язень життям своїм завдячував. Переконався в цьому пізніше, вже коли й самому довелося виконувати завдання інтернаціонального підпільного центру…
Та ось настав день, сімнадцяте квітня. Цього дня я ніколи не забуду… Надвечір, коли ми закінчували роботу, зненацька з"явився в каменоломнях Бахмайєр в оточенні охоронників. Помітно збуджений, у піднесеному настрої, з-під козирка кашкета зиркає на нас якось незвично, з посмішкою, такого раніше ніколи не помічалося. Завжди зиркав на табірників, як звір, а тут — посмішка… Ми очі ховаємо, ніхто з в"язнів не хоче стрічатися з ним поглядом, бо стріляв він з парабелума в людей просто так, заради розваги, вбивав першого-ліпшого, хто на очі потрапить йому. Всі ми відчули шкірою, затіває щось Бахмайєр, не з доброго дива зуби скалить. А він походив перед строєм, розмахуючи шкіряною рукавичкою, зупинився, через плече поглянув — перекладач відразу ж до нього підтюпцем… Бачимо, той самий перекладач, який по-російськи тямкує.
— Зараз вам покажуть мальовниче видовище! — почувся голос Бахмайєра. І в сутінках, що швидко насувалися на каменоломні, миттю спалахнуло яскраве світло двох прожекторів. Було видно, як вдень. — Дивіться уважно! Всі дивіться, втішайтеся!