Ми перезираємося, нам ще невтямки, до чого він… А за хвилину й побачили. З темряви у смугу світла посувалася якась сіра маса, наближалася до нас згустком тіней, оточена щільним кільцем есесівців. Ми всі завмерли. Мені й раніше доводилося бачити таке, від чого волосся на голові ставало дибки, однак видовища, що постало перед нами в ті хвилини у каменоломнях, неможливо змалювати словами. Ми всі були виснажені, вкрай знеможені, та навіть нам здалося, що люди, котрих гнали охоронники, це мерці, які підвелися з землі. Їхні тіла й обличчя немовби наскрізь просвічувалися променями прожекторів. Вкриті ранами, закривавлені, напівроздягнені люди рухалися повільно й нечутно, густим натовпом, обіймаючи й підтримуючи один одного. Кожен з них сам по собі не зміг би триматися на ногах, вони тільки тому й трималися, що були разом, неначе злилися в одне ціле. З їхніх плечей звисало лахміття. Придивившись, я побачив наші, радянські, гімнастерки…

— Хальт! — аж захлинувся від крику Бахмайєр, і люди-привиди зупинилися. Ми з жахом поглядали на них. Табірники рідко коли плакали. А тут плакав не один із нас. Неможливо було не плакати, тому що ми не могли кричати.

Бахмайєр повернувся до нас обличчям — він втішався власним голосом, що гучно лунав серед мертвої тиші.

— Дозвольте, панове, відрекомендувати вам… Всім добре видно? Прошу підійти ближче! Ще ближче. Ось так. Чи вам відомо, хто стоїть перед вами? Які красені, правда ж? Кожним можна замилуватися. Так от, оце вони і є, ті самі знамениті більшовицькі комісари, ге-ро-ї, котрими пи-ша-єть-ся Батьківщина! — він зареготав, крутнувся на підборах, зробив крок уперед. Повільно, кілька разів махнув рукавичкою, навмання затримуючи свій погляд. на кількох подертих гімнастерках. Есесівці миттю висмикнули з натовпу тих, на кого він вказав рукою.

— У крематорій!

Чотири мовчазні постаті, повиснувши на руках дебелих охоронників, зникли за смугою світла. Їх поволокли в темряву, в табір, туди, де між кухнею та лазнею куріли димом зловісні печі.

Полонені мовчали. І ми мовчали також.

— Я хочу вас запитати, — хизуючись перед згустком тіл у гімнастерках, Бахмайєр грався вийнятим з кобури пістолетом, підвищив голос, — чи вам подобалося бути червоними комісарами? Адже ви були задоволені вашими зірками на рукавах, вашими званнями? Мовчанка — ознака згоди… Гаразд! Якщо так, то, може, серед вас знайдеться зараз хоч би один, котрому не відібрало мову зі страху, і він нам скаже прилюдно вголос, що був комуністом і більшовицьким комісаром? Що? — Блазнюючи, Бахмайєр приклав долоню до вуха. — Не чую! Ви мовчите? Отож-бо! Тепер ви забули навіть, як слово «комуніст» вимовляється, я розумію, розумію…

Бунелик заплющив очі, його пальці стиснули край столу.

— І раптом з натовпу, освітленого прожекторами, повільно вийшов чоловік. У блакитнуватому холодному сяйві добре видно було його загрубіле вилицювате обличчя. Він, шкутильгаючи, наближався до Бахмайєра і не відводив від нього погляду примружених очей. Підійшов майже впритул до німця, похитнувся, однак устояв на ногах й сказав хрипло, окаючи, чітко вимовляючи кожне слово:

— Маєш бажання познайомитися? Що ж, давай… Я — Морозов Олександр Дмитрович, член Комуністичної партії і більшовицький військовий комісар. — Злегка повернувши голову у бік розгубленого перекладача, додав: — Ти, падлюко, перекладай йому, щоб слово в слово. Я комуністом був, комуністом залишився і буду комуністом навіть після смерті! — І знову примружені очі — на Бахмайєра. — Що ще тебе цікавить, фашистська наволоч?

Бунелик пильно подивився на мене.

— Вам коли-небудь доводилося чути тишу, таку тишу, коли здається, неначе зупинився час? Я таку тишу чув. Вона в ту мить огорнула каменоломні, тільки пара немовби потріскувала, вихоплюючись з легенів разом із диханням сотень людей.

Чоловік, що назвався комісаром Морозовим, стояв, як і раніше, і дивився, не підриваючись, Бахмайєрові в обличчя. Позаду, за спиною у Морозова, заворушився натовп. Полонені розступилися, і вийшов ще один, молодий, високий, у пілотці й накинутій на плечі шинелі.

— Я — Пономарьов, комуніст і червоний комісар!

І за ним — ще двоє.

— Комісар Червоної Армії комуніст Федулов! Може, повторити?

— Тихонов, батальйонний комісар і, звичайно ж, комуніст! Чим і горджуся…

Бахмайєр не позадкував від несподіванки, ні. Він зробив лиш якихось півтора кроки назад, зробив помимо волі. Та цього було досить — навіть німці-охоронники зрозуміли, що саме сталося. Вони мовчки, із забобонним страхом дивилися на людей, котрі виступали з натовпу полонених, один за одним, навстріч стволам автоматів, і промовляли розбитими губами кілька слів, що розколювали тишу. Навіть на цих м"ясників у мундирах, на цих вбивців подіяв виклик, що його кидали радянські люди в обличчя офіцеру-есесівцю, спокійно і без вагань. Начальник табору озирнувся, немовби шукав підтримки у своїх солдатів. Він вже зрозумів: того, що сталося, виправити неможливо. Неможливо! Якби навіть він скосив чергами всіх, хто стояв перед ним, чи спалив їх, або живцем закопав у землю. І Бахмайєр загорлав, заволав не по-людськи, як тварина. Він кинувся в групу полонених, що зростала перед ним, хапав за гімнастерки, за плечі, силкувався заштовхати людей назад, у натовп.

І ось знову почувся хриплий голос Морозова: