— Що?! Очі Шварца палилися кров"ю, обличчя повільно кам"яніло. — Російські свині!.. Ви відмовляєтесь працювати?
— Відмовляємось, — твердо проговорив Бунелик. — Нам невідомо, куди нас відправлять. Але більшість підприємств, куди примусово вивозять людей з табору, працює на військову промисловість. Якщо нас повезуть на одне з таких підприємств, цим буде порушено міжнародні угоди про військовополонених та інтернованих.
— Он як! Ви знаєте міжнародні закони? Чудово! Але ви, мабуть, ще не знаєте, що таке гестапо. Руді, в машину їх!
Бунелика та Кисельова повезли до міста. Штовхаючи їх пістолетами під боки, есесівці повели обох у мурований підвал якогось сірого будинку. Поставили там обличчям до бетонованої стіни. Товстопикий офіцер із значком-свастикою в петлиці посміхався:
— Чогось ліпшого запропонувати не можу. Прошу вас, не ворушіться, не розмовляйте. Руки тримати над головою. Носами мусите впиратися в стіну. Ось так…
За спиною Бунелика й Кисельова стукнули важкі двері. Офіцер вийшов, у підвалі залишився солдат-есесівець. Він сидів на лавці, мугикав пісеньку і час від часу нагадував про себе окриком:
— Вище руки! Не ворушитися!
Десь одноманітно капала з крана вода. Минали хвилини, години. Вони все стояли. Тіло наливалося свинцем, руки німіли. Есесівця змінив інший.
— Не рухатися! Вище руки!
Опівночі, скосивши очі на Кисельова, Бунелик, не оглядаючись, запитав по-німецькому:
— Можна звернутися до вас, пане солдат?
— Давай, — буркнув есесівець.
— Що чекає на нас, якщо ми не дамо згоди працювати?
Есесівець охоче пояснив:
— Саботаж — кугель. Ферштеен зі?
— Зрозуміло… Гм! Що ж, мабуть-таки підемо на завод. Краще робота, ніж смерть.
— Це розумно! — Есесівець клацнув телефонним важелем. — Шарфюрер?.. Вони погодилися йти працювати… Так! Слухаю! — Повернувшись до арештованих, сказав: — Можете опустити руки, відійти од стіни, сісти. Не варто одержувати кулю передчасно. На все своя черга.
Наступного ранку гестапівська машина, в якій сиділи Бунелик та Кисельов, звернула на Гросмасельвітцштрасе, скрипнула гальмами й спинилася біля заводу «Ардельт-верке»…
«Ді венде габен орен»
Отже, ступивши на територію таємничого підприємства, Василь Бунелик не побачив там нічого незвичайного. Його охопило навіть розчарування. Чи варто було докладати стільки зусиль, щоб потрапити на цей нікчемний заводик? Чи не вигадка ота чутка про «Ардельт-верке»?..