Я говорю про уявлену глобалізацію не лише тому, що інтеграція охоплює одні країни більше від інших, або тому, що вона збагачує нечисленні сектори цих країн, а для більшості залишається примарою. Я згадую про неї також тому, що глобалізаційний дискурс прикриває об’єднання, яке насправді, як я вже казав, відбувається між небагатьма державами. Те, що проголошується глобалізацією, у більшості випадків створює міжрегіональні зв’язки, об’єднання підприємців, комунікаційні та споживацькі мережі європейських чи північноамериканських або азійських держав. Але не всіх зі всіма. Після десятиліть, коли угоди про вільну торгівлю демонстрували, наскільки значним може бути відкриття кожної економіки та національної культури, ми здатні відрізнити глобалізаційні наративи у діях і політиці середнього масштабу, в яких конкретизуються уявлення. Наприклад, дані про прибуток аудіовізуального сектора свідчать, що ібероамериканські країни отримують 5 відсотків того, що виробляється на світовому ринку, однак нам відомо: якщо порахувати всіх латиноамериканців, а також іспанців та іспаномовне населення США, це становитиме понад 550 мільйонів осіб. Міркувати про глобалізацію означає шукати пояснення тому, чому в нас такий низький обсяг виробництва, і водночас уявляти, яку користь ми можемо отримати від того, що становимо собою одну з найбільших мовних спільностей з найвищим рівнем письменності та культурного споживання.
Я не ототожнюю уявне з фальшивим. Уявлені конструкції, які традиційно уможливлюють існування локальних і національних суспільств, так само сприяють формуванню архітектури глобалізації. Суспільства відкриваються для імпорту й експорту матеріальних цінностей з однієї країни до іншої та для циркуляції ідей, вироблених спільно декількома країнами, які символічно виражають процеси співробітництва і взаємообміну, наприклад, музика, котра поєднує забуті традиції, фільми, зняті із залученням багатонаціональних капіталів, акторів і сценаріїв. Ця транснаціоналізація звільнює численні матеріальні й символічні блага від жорстких національних прив’язок (автомобіль «форд» не відображає всієї американської культури, так само як і фільми Спілберґа – усієї продукції Голлівуду). Вона їх обертає на емблеми наднаціонального уявлення. Навіть те, що залишається від мексиканської чи бразильської культури у телесеріалі, від французької у парфумах, від японської у телевізорі, інтегровано до розповідей і практик, які ми бачимо помноженими на шістдесят або на сотню суспільств. Епоха глобалізації – це та, за якої ми можемо не лише ефективно взаємодіяти з багатьма суспільствами, а й використати нашу фантазію одночасно у декількох сценаріях. У такий спосіб ми розкриваємо, за Арджуном Аппадураї, «уявлені життя» (Appadurai, 1996). Уявне може бути місцем для ілюзорного, однак також це місце, як указує Етьєн Балібар, де «людина собі оповідає історії, що свідчить про її здібність вигадувати історії».
З глобальним поширенням уявлень до нашого світогляду додалися культури, які ще кілька десятиліть тому ми вважали чужими для нашого існування. На Заході до середини ХХ століття лише нечисленні торговці, митці й релігійні діячі, дослідники й авантюристи цікавилися способами життя на Далекому Сході. Зараз Індія, Японія, Гонконг – можна навести ще багато прикладів – стали центрами туризму, інвестування і комерційних подорожей для мільйонів мешканців Заходу. Протягом 1980-х років і до кризи середини 1990-х «чотири азійських тигри» слугували моделлю економічного розвитку та викликали цікавість в еліт західного «третього світу» своїм способом поєднання промислових інновацій, стародавніх культур і методів праці. А про поширення східних релігій у Європі, Сполучених Штатах і Латинській Америці, про інші результати взаємодії, котрі усталюють у нашому повсякденному житті, включно з японськими чи тайванськими артефактами, про культурний резонанс цих країн – годі й казати.
Це набагато більше, ніж поширення на ігноровані до того часу території. Інтенсифікація взаємного обміну, особливо з країнами сусідніх регіонів, переробляє стереотипи, які ми вже встигли про них сформувати. Розуміння глобалізації потребує, скажімо, дослідження того, як у Латинській Америці змінюються уявлення про Європу та Сполучені Штати. А чи вони насправді змінюються? Ми розглядатимемо, які розповіді про інакших залишаються (обмежуючи нові можливості інтеграції) та які створюються в процесі останніх міграційних, торговельних і туристичних взаємодій. Також слід дослідити, як модифікується спосіб розуміння глобалізації залежно від того, хто про неї розповідає – підприємці, громадяни або нелегальні мігранти.
Досягнення глобалізації, що для більшості осіб означає збільшення взаємообміну з інакшими, більшою чи меншою мірою наближеними до них, також сприяє оновленню знань про їхнє життя. Таким чином кордони стають лабораторіями глобального. Тому спробуємо зрозуміти, як глобальне формується на кордонах, у мультикультурності міст і у масмедійній сегментації суспільства.
Один із висновків, який можна зробити з цього диференційованого підходу, скомбінованого з настільки гетерогенних матеріалів, стосується необхідності одночасно розглядати і глобалізацію, і міжкультурність. Ті, хто описує, як саме наш час глобалізується, наратують про процеси вільного взаємообміну і гомогенізації, про держави, що відкривають кордони, та про народи, які взаємодіють. Їхні аргументи ґрунтуються на даних щодо зростання кількості трансакцій і темпу й паралельності, з якими вони здійснюються: обсязі та швидкості. Тим часом дослідження міграцій, транскультурності й інших міжкультурних явищ наповнені розповідями про кризи та конфлікти, кордони, які оновлюються, і прагнення відновлення втраченої національної, етнічної і родинної єдності: страждання та пам’ять.
Отже, протистояння між глобалізацію та міжкультурністю може сприйматись як порівняння між епосом і мелодрамою. Розбіжності, котрі зараз розділяють соціальні науки, виникають більшою мірою між тими, хто намагається збагатити епічні оповіді досягненнями глобалізації (економіка, значна частина соціології, теорія комунікації), і тими, хто будує мелодраматичні наративи на кризах, насильстві та стражданнях, спричинених міжкультурністю (антропологія, психоаналіз, естетика). Коли перші у своїх розповідях згадують драми міжкультурності так, ніби вони являють собою протидію глобалізації, одразу запевняють, що історичний розвиток і зміна поколінь мають їх усунути. Для інших тривкі відмінності та відсутність спільності між культурами демонструють частковий характер глобалізаційних процесів, або їхню неуспішність, або нові зрушення, які породжує уніфікація світу – прискорена й неуважна до того, що вона вирізняє та відокремлює. За останніх років деякі наратори глобалізації й окремі захисники локальних суб’єктивних відмінностей починають дослухатися одні до одних: оскільки понад оповідання епосу чи драми їх починає цікавити те, що відбувається, коли обидва процеси здійснюються одночасно.
Гіпотеза полягає в тому, що дані щодо обліку міграцій, планетарного руху інвестицій і статистика споживання набувають більшого змісту, коли посилюються наративами гетерогенності. У структурах виявляються суб’єкти. І навпаки, розповіді локальних акторів розкривають більше, коли з’ясовуємо, як вони говорять: крізь призму особистих драм, великих глобалізаційних змін і колективних дискурсів, котрі встановлюють сучасні норми виробництва і споживання. Непросто поєднати обидва ракурси за часів, коли щодалі менше віриться в експлікативну здатність парадигми. Однак водночас неможливо зрозуміти такі інтенсивні й часті взаємодії, котрих потребує наш світ, коли розділюємо суспільства, як це робить культурний релятивізм, який уявляє кожну культуру як відокремлену і самодостатню. Які розповіді – чи то звичайні епічні, чи то мелодраматичні – спроможні осягнути перетворення, що відбуваються між локальним і глобальним вимірами?
Коли 1 січня 1994 року на півдні Мексики почався «неосапатистський» заколот, я почув думку двох мексиканських учених, по-різному стурбованих цією новиною. Економіст стверджував, що навряд чи ця подія матиме значні наслідки для решти країни, оскільки економіка штату Чіапас становить лише 1,5 відсотка в економіці Мексики. Тропізм антрополога навів його на висновок, що у цьому регіоні приблизно 30 відсотків населення становлять індіанці, це один з регіонів із найбільшою кількістю індіанського населення в країні, що робить його важливим для історії і культури країни, і також його значення посилює те, що він межує з Центральною Америкою. Кілька місяців потому стало очевидним, що для розуміння того, які з елементів сапатистського руху були продовженням тривалого минулого, а які – сучасним надбанням унаслідок інновацій у сфері політичних комунікацій, потрібно було вийти за межі паралелізму як у економічному, так і у антропологічному тлумаченнях, а також непов’язаних між собою способів оцінювати те, що об’єднує, і те, що відрізняє і маргіналізує.
Ми не можемо позбавитися подиву, що викликають згадані події, коли переглядаємо ці розповіді (економічні й антропологічні), які надали значущості суб’єктивному впорядкуванню даних: варто залишати місце для несподіванки і допускати багатоманіття наративів. Однак, якщо завдання полягає не в тому, щоб написати складніший літературний твір, а в тому, щоб виробити пояснення й інтерпретації того, що ми вибудовуємо як реальність, слід поставити запитання, чи є сумісними ці відмінні наративи, та сподіватися на змістовні описи, які пов’яжуть більш-менш об’єктивні структури з більш-менш суб’єктивними змістовними рівнями. Потрібно виробляти логічно обґрунтовані конструкції, котрі зможуть контрастувати з тими способами, в які глобальні процеси «усталюються» у кожній культурі, та з тими, в які локальні процеси реструктуруються, щоб «вижити» і навіть отримати певні переваги за умов взаємодій, що набувають глобального масштабу.
Хоч би як хотілось обмежити границі дослідження лише якимось одним районом чи містом або групою іноземців, які мешкають у конкретній державі, все одно – якщо дослідник працює на Заході – настає момент, коли він має поставити собі питання, як змінюються глобалізовані структури і процеси наднаціональної інтеграції. Наприклад, відносини між Європою, Латинською Америкою та Сполученими Штатами. Можна відповісти: світ настільки великий, що його неможливо осягнути, – і в такий спосіб зняти питання. Однак нез’ясованість залишиться, зумовлюючи предмет дослідження, і навіть якщо буде вирішено не робити узагальнень щодо розвитку Заходу, старі припущення західної філософії й епістемології залишаться як гіпотези. Погано, що ці гіпотези відповідають етапові, який передував глобалізації, коли держави виглядали більш об’єднаними цілісностями, які, як здавалося, вміщували більшу частину міжкультурних зв’язків. Тобто коли було можливо чітко відрізнити локальне від універсального.
Я не знаю кращого способу подолати ці труднощі, ніж обробка макросоціальних показників та інших конкретних даних, за якими оцінюються основні тенденції глобалізації, й водночас соціокультурних характеристик, котрі відображають специфічні процеси як в їхній об’єктивній структурі, так і в уявленнях, що відбивають способи, в які індивідуальні та колективні суб’єкти представляють своє місце і свої можливості у межах згаданих процесів. Це намагання поєднати те, що так часто розділялось у соціальних науках: пояснення й осмислення. Тобто сполучити телескопічні спостереження за соціальними структурами та погляди, які свідчать про близькість відносин між культурами. Мені здається, що для виконання цього завдання у нас є ключовий ресурс, для того щоб майбутнє глобалізації вирішували мультикультурні громадяни.
Глава 2. Глобалізація: неідентифікований культурний об’єкт
Далеко не все те правда, що говорять про глобалізацію. Наприклад, те, що вона уніфікує весь світ. Не було розроблено єдиного визначення глобалізації, і досі немає згоди ані щодо того, в який саме історичний момент вона почалася, ані щодо її спроможності реорганізовувати або руйнувати суспільний лад.
Що ж до часу початку глобалізації, декотрі автори датують її XVI століттям – початком експансії капіталізму та західної модернізації (Chesnaux, 1989; Wallerstein, 1989). Інші вважають часом її зародження середину ХХ століття, коли інновації у сфері технологій і комунікації об’єднали ринки у світовому масштабі. Це поєднання змін у технологіях і у торгівлі набуло глобального масштабу, коли утворилися планетарні комунікаційні та валютні ринки, та консолідувалося з руйнуванням Радянського Союзу і зникненням біполярного розділення світу (Albrow, 1997; Giddens, 1997; Ortiz, 1997).
Такі розбіжності пов’язані з різними способами визначення того, що розуміється під глобалізацією. Ті, хто приписує їй віддаленіше у часі походження, виділяють її економічний аспект, тоді як ті, хто аргументує її нещодавнє виникнення, надають більшої ваги її політичним, культурним і комунікаційним вимірам. Зі свого боку, я розумію, що є вагомі причини стверджувати, за висловленням Ґідденса, що «ми перше покоління, яке дістало доступ до глобальної ери» (Giddens, 1997).
Датування початку глобалізації другою половиною ХХ століття є результатом відмінності між нею та інтернаціоналізацією й транснаціоналізацію. Інтернаціоналізація економіки і культури почалася з трансокеанських плавань, економічного відкриття європейських суспільств для Далекого Сходу і Латинської Америки та наступної колонізації. Судна доставляли до країн «центру» товари і новини, не відомі в Іспанії, Португалії, Італії й Великій Британії. Починаючи з наративів Марко Поло і Александра фон Гумбольдта та до розповідей мігрантів і торгівців XIX – початку ХХ століть складалось те, що зараз ми називаємо світовим ринком. Однак більша частина меседжів і благ, спожитих у кожній країні, вироблялися в її межах, потік інформації і зовнішніх предметів, які збагачували повсякденне життя, мав пройти митний контроль, законодавче узгодження й інші перевірки, спрямовані на захист національного виробництва. «Хоч би яку територію мої слова створили у твоїй уяві, ти її побачиш з цього місця – з парадних сходів твого палацу», – каже Марко Поло Великому Ханові (Calvino, 1985: 37)[8]. Ти зможеш побачити різні суспільства з твого району, твого міста чи твоєї держави, могли б сказати антрополог або журналіст, які розповідають своїм співвітчизникам про те, що відбувалося далеко від них, коли національні держави й етноси були вельми обмеженими пунктами спостереження.
Транснаціоналізація – це процес, що формується шляхом інтернаціоналізації економіки і культури, однак з першої половини ХХ століття вона зробила деякі кроки вперед, спричинивши створення організацій, підприємств і рухів, мережа яких не оминула жодної країни. Phillips, Ford і Peugeot охоплюють декілька країн і діють доволі незалежно від державної влади і суспільств, з якими пов’язані. І все ж у цьому другому потоці змін взаємодії криють у собі відбиток держав, з яких походять. Кінофільми Голлівуду передають світові американське бачення воєн і повсякденного життя, мексиканські й бразильські телесеріали зворушують італійців, чилійців і представників багатьох інших країн тим, як держави-виробники зображують створення або руйнування сімей.
Глобалізація формувалась у цих двох попередніх процесах шляхом інтенсифікації взаємної залежності (Beck, 1998), зростання та прискорення економічних і культурних мереж, які діють у масштабах світу. Попри це, знадобився розвиток супутників та інформаційних систем, промисловості й виробництва цінностей з електронними ресурсами, повітряного транспорту, високошвидкісних поїздів і послуг, планетарно поширених, для створення світового ринку, на якому гроші, виробництво благ і меседжів детериторіалізувалися б, географічні кордони стали б прозорими, а митниці втратили б свою функцію. Отже, відбувається більш складна і взаємозалежна взаємодія між розсередженими центрами виробництва, циркуляції й споживання (Castells, 1995; Ortiz, 1997; Singer, 1997). Я наполягаю не на визначальному впливі технологічного прогресу, а лише на його сприятливій ролі. Насправді нові комунікаційні й інформаційні потоки зумовили глобальні процеси після того, як поєдналися з потужною концентрацією промислових і фінансових капіталів, з дерегуляцією та ліквідацією державних обмежень і контролю, яких зазнавали міжнародні трансакції. Також постала потреба, щоб транскордонні потоки технологій, товарів і фінансів супроводжувались інтенсифікацією міграційних і туристичних потоків, які сприяють поширенню мов і мультикультурних уявлень. За цих умов, крім взаємного експорту кінофільмів і телевізійних програм, є можливим створення глобальної символічної продукції без національних специфічних прив’язок, або з декількома одночасно, як у фільмах Стівена Спілберґа, у відеоіграх і музиці народів світу. Такі виміри глобалізації – економічні, фінансові, міграційні та комунікаційні – поєднуються різними авторами (Appadurai, 1996; Giddens, 1999; Sassen) для обґрунтування того, що глобалізація є новим режимом творення простору і часу.
Навіть якщо це концептуальне й історичне розмежовування мені видається переконливим, щодо цього немає консенсусу між різними науковими дисциплінами. Також дискутується, має цей процес визначатись як глобалізація чи як «світизація», – така відмінність у термінах розділяє англомовних з франкомовними, однак вона більше пов’язана з концептуальними розбіжностями (Ortiz, 1997).