1. Як реагують латиноамериканські суспільства, більша частина членів яких за останні п’ятдесят років переселилася з сільської місцевості до міст через розвиток імпортозамінної промисловості та сучасних просторів посередництва, стикнувшись із цією раптовою реорганізацією, яка за одне чи два десятиліття зведе нанівець історію половини століття? Деіндустріалізуються держави, слабшають демократичні інститути державної влади, поглиблюється економічна і культурна залежність від глобалізаційних центрів. Проте водночас економічна інтеграція та регіональні угоди про вільну торгівлю дають можливість сподіватись на краще. Після набридлих впродовж тривалого часу обіцянок щодо утворення «Великої Батьківщини» та стількох невдалих міжурядових конференцій, зустрічей президентів, міністрів економіки і культури, швидкість, з якою розвиваються зони вільної торгівлі (ЗВТ), МЕРКОСУР та інші регіональні об’єднання, збільшує очікування.

На початку 1990-х років можна було очікувати, що латиноамериканські держави прискореними темпами реорганізують національні економіки для привернення інвестицій і зроб­лять їх більш конкурентоспроможними на світовому ринку. Однак від початку мексиканської кризи 1994 року й до кризи 1998–1999 років у Бразилії, результатом якої стала дестабілізація в усьому регіоні, навіть у столицях, став наочним низький ступінь довіри до урядів і обмеженість їхньої влади. Міжурядові угоди про інтеграцію виявилися підтримкою для монопольного об’єднання найбільш сконцентрованих виробничих і фінансових секторів. Наукові оцінки наших слабких можливостей створити за допомогою континентальної інтеграції інстанції, які посилять латиноамериканські суспільства і культури (McAnany та Wilkinson, 1995; Recondo, 1997; Roncagliolo, 1996), не залишають місця для оптимізму. Так само не збільшують його і дані останніх досліджень, які фіксують недовіру працівників і споживачів до оголошеного підприємцями й управлінцями нового шляху модернізації за подвійною формулою «гло­балізація та регіональна інтеграція». Є помітними розбіжності між тим, що проголошують економічні й політичні еліти і що вважає більшість громадян.

У квітні 1998 року в Сантьяго-де-Чилі відбувся другий Саміт Америк, на якому США – спільно з декількома латиноамериканськими урядами – надали імпульс створенню АЗВТ із метою продовження лібералізації відносин. Пропонувалось інтегрувати до 2005 року національні економіки регіону з метою сприяння збільшенню імпорту й експорту та поліпшення переговорних можливостей континенту на глобальному рівні.

Незважаючи на це, масштабне опитування, проведене у листопаді й грудні 1997 року в сімнадцятьох державах регіону корпорацією Latinobarometro, в якому взяли участь 17 500 осіб, виявило, що громадяни не поділяють цього оптимізму. Результати згаданого дослідження, передані керівникам держав регіону на Саміті у Сантьяго-де-Чилі, засвідчували сумніви 23 відсотків опитаних у тому, що їхня країна розвивається, і майже в усіх державах цей показник був нижчим, ніж у 1996 році. Виявилося, що до інституцій, які самі опитувачі вважали наділеними найбільшою владою (уряд, великі підприємства, армія, банки і політичні партії), довіра була найменшою. Криза державного управління, девальвація в сукупності зі зростанням рівнів безробіття та бідності були одними з причин, що призвели до збільшення кількості тих, хто сумнівався у демократії та висловлювався за необхідність «сильної руки»: їхній відсоток був меншим у країнах, які за декілька років до того звільнилися від правління військових диктатур (Аргентина, Чилі та Бразилія), однак значно збільшувався в інших, серед яких Парагвай і Мексика, в яких демократичні процеси лише розпочалися. Від 1996 до 1997 року кількість прихильників «авторитарного» правління зросла серед парагвайців з 26 до 42 відсотків, а серед мексиканців з 23 до 31 відсотка. За винятком Коста-Рики й Уругваю, в яких рівень довіри до політичної системи залишався високим, у решті латиноамериканських держав 65 відсотків опитаних були «мало вдоволені або невдоволені» якістю демократії (Moreno, 1998: 4).

Як демонструє згадане опитування, зростання авторитаризму в громадській політичній культурі асоціюється з переконанням, що уряди щодалі мають меншу владу. Від 1997 до 1998 року відсоток тих, хто вважав уряд найпотужнішим актором, зменшився з 60 до 48. Натомість збільшилася частка тих, хто дотримується думки, що рішення стосовно майбутнього дедалі частіше приймаються транснаціональними корпораціями за зростання участі військових.

Спостерігаючи за тим, як віддаляння від політики та зростання нерівності провокують не лише зневіру, а й нестабільність у фінансових верхівках і в економіках, суттєве зменшення участі в електоральних процесах і соціальні кризи, варто поставити питання: чи настільки несправедливий спосіб глобалізації може піддаватися керуванню? Або, ще простіше: чи така глобалізація має майбутнє? За звітом про Гуманітарний розвиток у Чилі, де, імовірно, лібералізація економіки була найбільш успішною, передбачається зниження рівня безпеки через зростання злочинності, криза соціалізації та економічна нестабільність. Занепокоєність також збільшується, як свідчить опитування, через «побоювання стати зайвим» (PNUD, 1998: 115–126). В одному з пояснень до цього звіту Норберт Лечнер зауважує, що щорічне семивідсоткове зростання економіки та поліпшення інших макросоціальних показників супроводжується поширенням занепокоєності, яка виявляється в остраху перед інакшим, перед соціальним виключенням і перед утратою сенсу життя. Статистичні дані засвідчують, що модернізація та відкриття економіки розширили можливості працевлаштування й здобуття освіти, покращили показники у сфері охорони здоров’я. «І все ж люди не вірять... у майбутнє». Глобалізація «сприймається ними як інопланетне загарбання» (Lechner, 1999: 187 та 192).

Чого можна очікувати від цього ослаблення національної держави, громадянського безсилля та глобалізованого перекомпонування влади й багатства? Які наслідки матиме цей процес для культури й особливо для її найдинамічнішої та найвпливовішої сфери – комунікацій? Глобалізація, загострюючи міжнародну конкуренцію та руйнуючи ендогенну структуру продукування культури, сприяє поширенню культурної індустрії, спроможної одночасно гомогенізовувати й ураховувати у виразній формі секторальні та регіональні відмінності. Вона знищує або ослаблює малоефективних виробників і надає периферійним культурам можливість замкнутись у своїх локальних традиціях. У небагатьох випадках вона надає таким культурам можливість стилізуватись і поширити за допомогою транснаціональних корпорацій свою музику, культурні й кулінарні традиції.

Концентрування у США, Європі та Японії наукових досліджень, продукування інновацій у галузі інформації й розваг підкреслює дистанцію між країнами «першого світу» та периферійними країнами з їхнім кволим застарілим виробництвом. Навіть порівняно з Європою становище Латинської Америки виглядає ще скрутнішим, коли воно оцінюється з урахуванням показників демографічного розвитку: наш континент вироб­ляє 0,8 відсотка світового експорту культурних благ, маючи 9 відсотків населення планети, тоді як Європейський Союз з його 7 відсотками населення світу експортує 37,5 відсотка й імпортує 43,6 відсотка всіх комерціалізованих культурних благ (Garreton, 1994).

2. Чи має більшу громадську підтримку наднаціональна інтеграція у столичних містах? Дослідження, здійснені в Європейській співдружності, показують, що існують проблеми зі створенням публічної сфери з демократичними обговореннями, у зв’язку з чим у наднаціональних угодах і організаціях – навіть в угодах і організаціях у кожній краї­ні – переважають переговори щодо мандатів офіційних представників, домовленості між підприємницькими групами стосовно публічних мажоритарних інтересів, а також залаштункових махінацій (тобто «лобізму») щодо регіональних і континентальних органів влади. На що перетворюється політика, запитує Марк Абелес, якщо у Брюсселі навколо механізмів об’єднання процвітають понад десять тисяч консультантів, адвокатів і експертів, інколи представляючи територіальні групи, в інших випадках агротехнічні, фінансові чи юридичні, готові продавати свої послуги послам, міністрам, синдикатам, журналістам, підприємцям і навіть декільком одночасно? «Політика щодалі більше асоціюється з “лобізмом”» (Abeles, 1996: 102).

У Європейському Союзі здійснюються спроби зменшення непрозорості наднаціональних угод і спрощення їх для кращого розуміння громадянами. Впровадження освітніх і культурних програм, які охоплюють п’ятнадцять держав-учасниць, спрямоване на інтегрування суспільств. Утворення «європейського аудіовізуального простору» підкріплювалось єдиними нормативними рамками і такими програмами, як Media, Euroimages та Eureka, які сприяли спільному виробництву фільмів культурними індустріями цього регіону та їхньої циркуляції в країнах, які до нього входять, що набагато більше, ніж риторичний захист ідентичності. З цією ж метою громадяни п’ятнадцяти країн отримали єдиний європейський паспорт, створили єдиний прапор і єдиний гімн Європи, узгодили єдині європейські святкові дні (день європейського кіно, день дотримання безпеки на шляхах тощо) і періодично ведуть дослідження для визначення «європейської громадської думки» (Moragas, 1996). Впровадження євро як єдиної монети з 1999 року – процес, який має завершитись у 2002 році ліквідацією національних валют, – покликаний посилити економічну інтеграцію, що матиме серйозні наслідки для символічної спільності ідентичностей. Усі ці зміни широко обговорюються та роз’яснюються на конкретних прикладах у навчальній літературі для виборців. Проте журналісти приділяють небагато уваги цим подіям, посилаючись на проблеми перекладу мовами їхніх видань. Аналітики, стурбовані зниженням соціальної участі, ставлять питання: чи технічна складність європеїзації політики «не суперечить ідеалам демократії, заснованої на транспарентності та на можливостях кожного безперешкодно дізнатися про те, що саме стоїть за обговореннями» (Abeles, 1996: 110)?

Дослідження з антропології та соціальної політики європейської інтеграції засвідчують, що програми, спрямовані на створення спільних проектів, не достатні для того, щоб подолати відстань між Європою торговців і управлінців і Європою громадян. Попри те що на цьому континенті починають визнавати роль культури та вимір уявленого у наднаціональній інтеграції більшою мірою, ніж у випадку інших регіо­нальних об’єднань, створення елементів для спільної ідентифікації не достатнє для того, щоб більшість усвідомила цей новий соціальний рівень. Одним з можливих пояснень є те, що ці волюнтаристські програми інтеграції не надто результативні, коли немає розуміння як слід поводитися з гетерогенністю, тобто з відмінностями та суперечностями, які не можуть бути зведені до гомогенної ідентичності.

Численні інтелектуали й фахівці з соціальних наук, наприклад, такі, що гуртуються навколо часопису «Liber», який видається за редакції П’єра Бурдьє десятьма європейськими мовами, визначають як головне пояснення низького рівня соціального консенсусу домінування валютної інтеграції – «Європи банкірів» – над соціальною. Вони ставлять під сумнів спроможність створення соціальних зв’язків на засадах теорії глобалізації, яка при економічних розрахунках ігнорує ціну, яку платить суспільство, – ціну хвороб і страждань, суїцидів, алкоголізму та наркоманії. Навіть в суто економічному сенсі невдала політика, «необов’язково економічна», – це та, що не враховує ціну своїх дій, якою є «незахищеність людей і цінностей навіть з боку поліції», має абстрактне і вузьке визначення ефективності: рентабельність фінансування та інвестицій – і при цьому не переймається приділенням уваги клієнтам і користувачам (Bourdieu, 1998: 45–46).

Одинадцять мов, якими користуються в Європейському парламенті, відповідають культурним відмінностям, які не регулюються угодами про економічну інтеграцію. Подібне відбувається з розмаїттям мов і культурних і політичних антагонізмів між американцями та латиноамериканцями (протестантами та католиками, «білими» та «іспанізованими» й індіанцями). Те ж саме стосується і відмінностей між латиноамериканцями, які виявляються на економічних переговорах і стають іще виразнішими, коли вони роб­лять спроби виконувати рішення, прийняті урядовцями й експертами. Нечисленні дослідження процесів торговельної лібералізації й інтеграції у сферах етнографії й комунікації, здійснені до цього часу з питань, які я розгляну в наступних главах, показують, які економічні, етнічні, політичні та культурні інтереси перетинаються в процесі формування публічної наднаціональної сфери: надто часто спроби створення «агори» перетворюються на спорудження Вавилонської вежі.