Якщо це відбувається через віддаленість, яку іспанські, французькі чи грецькі робітники відчувають щодо Брюсселю або чилійські, аргентинські чи мексиканські – щодо рішень, які приймаються у Бразиліа чи Картахені, то тим паче ще більшою є неспроможність, коли владу уособлює транснаціональна корпорація, котра виготовляє частини кожного автомобіля або телевізора у чотирьох країнах, збирає їх у п’ятій і має головні офіси у двох чи трьох інших. Це інколи еквівалентно віддаленості, яку ми відчуваємо, коли з телевізора, кіно або з дисків отримуємо відомості з місць, які нам важко ідентифікувати. Питання, яке постає, полягає у тому, чи можуть паралельно цій анонімній й транслокалізованій владі існувати суб’єкти у виробництві та споживанні? Робота щодалі більше виконується для когось іншого – навіть не для конкретних власників і керівників, а для транснаціональних підприємств, примарних анонімних суспільств, які з маловідомих місць диктують безапеляційні правила, котрі оскарженню не підлягають.

Щодалі більше обмежується перелік того, що можуть узгоджувати синдикати, – безликі підприємства з маркою, але без імені називають це «флексибілізацією ринку праці». Насправді те, що «флексибілізується» – тобто стає нестабільним, – це умови праці; робота стає складнішою, тому що не є гарантованою, необхідно чітко виконувати графіки, ритуали підлеглості, дотримуватися незвичного порядку, який працівник приймає, якщо не хоче залишитись без заробітку. Пригадую серед багатьох прикладів, знайдених у літературі, присвяченій глобалізації, цитований Ульрихом Беком: «Двадцять перша година, десять хвилин; у берлінському аеропорту «Тегель» шаблонний приємний голос повідомляє втомленим пасажирам, що нарешті вони можуть розпочати посадку на рейс до Гамбурґа. Голос належить Анжеліці Б., яка сидить перед своїм електронним пультом у Каліфорнії. Після чотирнадцятої години за місцевим часом система сповіщення берлінського аеропорту обслуговується з Каліфорнії – з міркувань як простих, так і практичних. По-перше, не треба платити ніякої додаткової платні за понаднормову роботу, по-друге, оплата праці (додаткова) за ту саму роботу там значно нижча, ніж у Німеччині» (Beck, 1998: 38–39)[6].

Так само розважальні програми продукуються іншими віддаленими компаніями, також безіменними, як марка виробництва, – CNN, Televisa, MTV, повні назви яких більшість глядачів одразу забуває. В якому місці створюються всі ці трилери, телесеріали, програми новин і нічних розваг? У Лос-Анджелесі, Мексиці, Буенос-Айресі, Нью-Йорку чи, можливо, у закритих студіях у бухті в Сполучених Штатах Америки? Чи не японською Sony? Чому тоді трансляція ведеться з Маямі? Те, що ведучі програм говорять іспанською або англійською, на аргентинському чи мексиканському діалекті іспанської мови, як це робить MTV, аби досягти ідентифікації з конкретними країнами, не має суттєвого значення. Зрештою, більш вірогідне, більш відповідне цій детериторизації та невизначеній віддаленості, коли до нас звертаються делокалізованою англійською диктори CNN, знебарвленою іспанською ведучі новин Televisa або актори з дубльованих серіалів.

За епохи імперіалізму можна було відчути синдром Давида, який протистоїть Голіафові, але було відомо, що політичний Голіаф перебував частково у столиці власної держави, частково у Вашингтоні чи Лондоні, комунікаційний Голіаф – у Голлівуді, і так само щодо кожного іншого. Зараз кожен із них розкиданий у тридцятьох сценаріях і наділений прудкістю та пластичністю, щоб прослизати з однієї країни до іншої, з однієї культури до багатьох поміж мереж поліморфного ринку.

У рідких випадках ми можемо собі уявити конкретне місце, з якого ведеться мовлення. Це створює враження, ніби дуже важко щось змінити, щоб замість цієї телевізійної програми або цього політичного режиму були інші. Деякі глядачі долучаться до цих симулякрах участі на радіо чи телебаченні, таких як пряма телефонна лінія або навчальні програми, або пройдуть рейтингове опитування. Ці виняткові наближення до влади, враження, що з вами консультуються, в цілому, як свідчать нещодавні дослідження Анхели Ґіґлія та Росалії Винокур, не змінюють загального сприйняття того, що мас-медіа ведуть мовлення з недоступних позицій. Їхні проекти та рішення розроб­ляються у недоступних місцях організаційними структурами, а не особами.

Раніше деякі з нас уважали, що вивчення традицій споживання сприятиме з’ясуванню, чого саме хочуть одержувачі. Навіть такі дослідження можуть позитивно вплинути на демократизацію культурної політики у містах, передмістях або незалежних культурних центрах, у мікропублічній сфері. Однак більшість з опитувань аудиторії ставить за мету не ознайомлення з традиціями споживання, а підтвердження чи спростування конкретних преференцій публіки саме цього дня й цієї години. Вони вивчають потреби не окремих одержувачів, а «публіки» або «аудиторії» у декількох країнах одразу. В рамках цих опитувань не важливо з’ясувати щось про повсякденне життя, про незадоволені смаки, їхнє завдання – лише налаштуватися на заплановане у невідомих стандартизованих кабінетах і студіях запису.

Основна дискусія стосовно типу суспільства, до якого нас ведуть засоби масової комунікації, не може ґрунтуватися на статистиці рейтингів. Потрібно вивчати споживання як прояв суб’єктності, коли схвалюється її виникнення й інтерпеляція та здійснюється сприяння чи протидія її взаємодії з іншими суб’єктами. Можливо, здатність зачаровувати властива телесеріалам, мелодрамам або епічним фільмам, інформаційним програмам і службам новин, які перетворюють структурні події на особисті чи родинні драми, засновується не лише на їхній, як прийнято говорити, нездоровій видовищності, а й на тому, що вони підтримують ілюзію, що існують важливі суб’єкти, які страждають або здійснюють надзвичайні вчинки.

Однак реструктуризація владних відносин як у сфері праці, так і у сфері розваг зменшує для них можливість зазнати впливу масмедійної фікції. Як відомо, це відбувається неоднаково у різних секторах суспільства. Не заперечуючи це, хочу запропонувати дослідити, чому суспільні, а також гегемонійні актори як у політиці, так і в економіці паралізовані через те, що можна визначити як атрофія конфліктної дії та демократичного обговорення. Йдеться не лише про те, що важливі рішення щодо розв’язання конфліктів і стосовно майбутнього не приймаються обраними урядовцями й організаціями, а й про те, що за це навіть не повною мірою беруть на себе відповідальність «ті, хто загарбав ринок». Джон Берґер застосовує слово «загарбав» замість слова «контролює», тому що «у цьому суттєву роль відіграє азарт» (Berger, 1995: 13).

У жодному іншому столітті не було стільки дослідників з економіки та історії й антропології всіх епох і суспільств, так само як і конгресів, бібліотек, часописів та інформаційних мереж для об’єднання цих знань, для пов’язування між собою того, що відбувається в інших місцях розваги й праці у світі. Що можна змінити або принаймні контролювати завдяки цьому поширенню інформації, спрямованому в багатьох напрямках? До чого нас призведе, з одного боку, експансія транснаціо­нальних підприємств, спільних ринків та ідей, а з другого – поширення дисидентства і його соціальних рухів, протестної солідарності громадських організацій та їхніх альтернативних уявлень? Викликає сумніви, чи вони насправді зможуть бути альтернативними, якщо врахувати, скільки разів вони в результаті підпорядковувалися тоталітарному порядкові. Наприкінці століття, яке виявилося найпродуктивнішим під кутом зору політичних, технологічних і мистецьких інновацій, складається враження, що все намагається нестійко інституціоналізуватися за правилами короткотермінового виробництва, безпорадного у тому, що стосується проектів, заснованого на економічних спекуляціях і накопиченні нестабільної влади.

Можливо, ми могли б пояснити це звуження соціальних горизонтів, виходячи зі звичного протистояння між глобальними та локальними процесами. У такому випадку слід розробити складний зв’язок між конкретним та абстрактним, внутрішньо- та міжкультурним. Потрібно опрацьовувати метафори, які використовують, щоб визначити зміни у способах займатися культурою, комунікацією з відмінними від нас і з тими, кого ми уявляємо як подібних, і створювати концепти, які б дали змогу аналізувати перерозподіл між своїм і чужим, який відбувається за цих глобалізованих часів.

Як перший спосіб організації цього розмаїття ситуацій і переосмислення неспроможності, яку спричиняє віддаленість або абстрактність зв’язків, пропоную взяти до уваги схему, за якою Крейґ Калхун, а згодом і Ульф Ганнерц (у 1998 році) переформулювали стару дихотомію між Gemeinshaft та Gesellschaft, тобто між суспільним і соціальним. Глобалізація ускладнила розрізнення первинних відносин, коли між особами встановлюються прямі зв’язки, і вторинних – які складаються між функціями чи ролями, що виконуються у соціальному житті. Непрямий характер багатьох сучасних взаємодій дає змогу вирізнити відносини третього порядку, посередниками в яких є технології та великі організації: коли ми робимо запит до установи чи телефонуємо до офісу й отримуємо неперсоніфіковану відповідь або коли слухаємо політика чи отримуємо інформацію щодо споживчих товарів з радіо чи телебачення.

Понад усе мене цікавить останній тип, який вирізнив Калхун, – відносини четвертого порядку, в яких одна зі сторін не здогадується про існування відносин: такі як стеження, телефонний шпіонаж, створення інформаційних архівів, у яких зберігаються відомості про осіб – результати переписів населення, дані про кредитні картки й інша інформація. Інколи здійснюються спроби «проаналізувати» ці взаємодії, при цьому до нас ставляться як до «уявних клієнтел» (Calhoun, 1992; Hannerz, 1998). Наприклад, коли вам надсилає якусь нікчемну рекламу якесь підприємство, якому невідомо хто дав вашу адресу, і воно намагається приховати це втручання у ваше приватне життя, імітуючи мову первинних відносин: «Дорогий Несторе! Враховуючи наскільки часто ти подорожуєш, твій стиль життя і стиль життя твоєї родини, ми вирішили запропонувати тобі...» Дані, які накопичуються з кожним використанням кредитної картки, утворюють величезний паноптикум, однак з тією особливістю, що «надаючи дані своїм накопичувачам інформації, особа, за якою ведеться стеження, перетворюється на важливий і послужливий чинник спостереження» (Bauman, 1999: 68).

Що ми можемо вдіяти зі світом, у якому невелика кількість осіб спостерігає за багатьма? Чи можливо організувати в інший спосіб усі контрольовані зв’язки, симулювання з метою їхньої персоналізації, щоб звільнитися від процедур відбору та сегрегації, виключення та спостереження, тобто знову стати суб’єктами лише трудових відносин і споживання?

Один із можливих способів реагувати на це – згадувати з ностальгією ті часи, коли політика сприймалась як запекла боротьба між різними концепціями світу, які вважались антагоністичними. Інший – повернутися до територіальних, етнічних чи релігійних спільнот у сподіванні, що зменшиться відстань між тими, хто приймає рішення, і тими, хто відчуває їхні наслідки: тобто відсторонитись. Я погоджуюся з думкою про те, що обидві позиції можуть сприяти виробленню ефективних шляхів поліпшення якості політики (у першому випадку) і умов співіснування в обмежених сферах (у другому випадку). Однак здійсненність цих намірів залежить від того, чи зможуть вони перейти зі стану звичайної реакції та перевтілитися на проекти, які враховуватимуть нові умови, створені глобалізацією.

Коротко кажучи, я не вважаю, що зараз головним питанням є: обстоювати ідентичність чи глобалізуватися? Дослідження, які детально розкривають сутність процесу глобалізації, не закликають переглядати окремі проблеми ідентичності, а, навпаки, сприяють розумінню того, що можна зробити, як жити разом з інакшими, як поводитися з гетерогенністю, відмінностями і нерівністю. Світ, в якому локальні переконання втрачають свою винятковість, завдяки чому можуть стати менш упередженими, де стереотипи, крізь які нас сприймають віддалені особи, руйнуються настільки швидко, наскільки часто ми з ними перетинаємося, дає можливість, хоч і не надто гарантовану, співіснування на глобальному рівні за більшого взаєморозуміння і з меншими непорозуміннями, ніж за часів колонізації та імперіалізму. Для цього необхідно, щоб глобалізація приділяла увагу уявленням, які опрацьовує, та міжкультурності, яку мобілізує.

Виносячи обговорення глобалізації за межі проблеми ідентичності до розбіжностей між політикою наднаціональної інтеграції та громадською поведінкою, ми відмовляємося звузити її до протистояння глобального та локального. Ми намагаємося знайти її місце у загальному перекомпонуванні абстрактного і конкретного в сучасному житті та в утворенні нових зв’язків між цими двома протилежностями. Ми не лише протиставляємо сутнісні ідентичності глобалізації, а й намагаємося дослідити, чи можливо вводити суб’єкти до розширених соціальних структур. Насправді більша частина сучасного виробництва і споживання організована за сценаріями, які ми не контролюємо й нерідко навіть не розуміємо, але в межах глобалізаційних тенденцій соціальні актори можуть започаткувати нові взаємозв’язки між культурами та мережами, котрі сприяють розвиткові соціальних ініціатив.

Якщо поставити запитання, які суб’єкти здатні трансформувати сучасну глобалізовану структурованість, це нас змусить приділити увагу новим просторам культурного та соціально-політичного посередництва. Крім згаданих форм посередництва – транснаціональних організацій, консалтингових компаній, фінансових установ і систем стеження, – існують міжнародні мережі інформаційних агентств, галерей і музеїв, видавництв, які працюють на кількох континентах, неурядових організацій, котрі пов’язують віддалені локальні рухи. Між міжнародними організаціями та громадянами, підприємствами та клієнтелами існують гнучкі інституції, які працюють, використовуючи різні мови, експерти із законодавчих норм різних держав і етносів, чиновники, культурні промоутери й політичні активісти, підготовлені для того, щоб виконувати свою роботу за різних обставин. Для того, щоб не впасти у фетишизацію глобального і через це не поляризувати занадто свої взаємодії з локальним, найефективнішим методологічним принципом, який можна використовувати, є оцінювання можливостей розширення мереж між «центром» і «периферією», «Північчю» і «Півднем», спрямованих на «узгодження розмаїття». Джордж Юдіс застосовує це словосполучення для описування того, як американські організатори виставок і культурологічні журнали впливають на імідж латиноамериканського мистецтва у Сполучених Штатах, на самосприйняття митців і навіть на критерії, сформовані у латиноамериканської й американської публіки, навіть з тих питань, що не стосуються мистецтва (Yudice, 1996). Даніель Мато описує, в який спосіб Смітсонівський інститут[7] сприяв переформулюванню концепції значення індіанських народів у Латинській Америці, уявлень щодо етнічної, родової належності та транскультурних відносин між Америками, а також як уявлення країн «центру» про їхні периферійні групи змінюються неурядовими організаціями, які проектують на міжнародний рівень погляди периферії (Mato, 1998a та 1999b).