— То що ж робити?
— Шепнемо одній або двом перед вечерею, щоб потихеньку одна одній передавали, ніби в вісім тридцять наказано зібратися в маленькому флігелі для дуже важливого повідомлення. А там у тьоті Дуні лист залишимо:
«Дівчата-росіянки! Радимо до дев"яти годин не бути у великому будинку. Розбігайтеся, йдіть до лісу і мстіть фашистам. Ваші подруги із Ч. М.» Тьотя Дуня неписьменна. Розумієш? Раніше ніж треба листа не прочитає.
— А якщо нас зловлять?
— Нам і з запискою, і без записки — все одно шибениця…
Перед вечерею в підвал прибув начальник караульної команди, стрілець і якийсь вифранчений офіцер у пенсне. Стрілець зостався біля входу, а офіцери пройшли в глибину приміщення.
— Всім забиратися без речі до північ! — наказав начальник караульної команди.
Ната з Ніною навмисне затрималися, вдаючи, що не можуть знайти хусток, хоча ще від обіду були готові покинути підвал.
Гітлерівці обійшли все приміщення, заглянули в темні закапелки, посвітили між партами, ткнули носи під матраци і почали підганяти тих, що завозилися.
Ніна хотіла вже було пройти в двері, як раптом помітила, що офіцер, ткнувши палицею в одну з продух, запитав щось начальника караульної команди. Дівчина завмерла в чеканні: «Зараз полізуть…» Ні, начальник караулу каже, що він колись перевіряв усі ці дірки. В них, крім мотлоху, нічого нема.
Ніна штовхнула Нату, і вони, пов"язуючи на ходу хустки, поспішили до виходу. Німці йшли слідом за ними. На верхній площадці сходів дівчата стали. Їм хотілося переконатися: чи зовсім підуть гітлерівці з підвалу?
Внизу пролунав скрипучий звук зачиненого засува, клацнув замок.
— Виходять, — шепнула Ната.
Дівчата, не гаючи й хвилини, вийшли надвір. Незабаром повз них пройшли офіцер і начальник караулу. Стрілець лишився вартувати біля дверей підвалу.
— Пронесло, — з полегшенням зітхнула Ніна. — Куди ж ми з тобою подінемося? Темрява настане не раніше як через годину.
Дівчата швиденько попоїли каламутної кукурудзяної бурди на ґаночку біля кухні. Поглянувши, чи не стоять часом вартові біля задньої стіни муру, і переконавшись, що там, як завжди, безлюддя, вони зайшли в комірчину старої шкільної сторожихи.
Старенька, горблячись над ночвами, полоскала в підсиненій воді офіцерську білизну.
— Тьотю Дуню, — так ніби на кривду нарікаючи, заговорила до неї Ніна, — сьогодні нас знову вигнали з підвалу. Увечері до вас дівчата посидіти прийдуть. Тут лист подружка з Німеччини переслала, хай почитають. Багато цікавого. Тільки тихо, щоб німці не почули. А ми з Натою на чергування заступаємо… До ранку не спати.
— Гаразд, дівчатонька, покладіть на поличку — в мене руки мокрі.
Дівчата допомогли старенькій віджати білизну, посиділи з нею, погомонівши про всяку всячину, і пішли до санітарок.