Чижеєву марився ринг, оплески, рокіт великого залу, йому було душно. Боліла голова, нили руки й плечі.

«Хто ж мене так змолотив? — з мукою намагався він згадати. — Чому не виносять з рингу? Невже не минуло ще десяти секунд? Треба встати і продовжувати бій…»

Сеня спробував встати і відчув, що руки в нього не діють.

Поступово звикаючи до звуків, він нарешті збагнув, що його вухо вловлює не оплески і не гамір людей у переповненому залі, а гул мотора і звичний шум моря.

Руки й ноги його були зв"язані. Він лежав на чомусь м"якому й живому. Сені стало страшно.

«Де я? Хто тут ще?» захотілось йому гукнути, але в цей час блимнуло світло. Зверху хтось зліз униз. Важкі чоботи ступили Сені на груди, потім боляче придавили живіт, наступили на коліно…

Незнайомець заглянув за перегородку і гукнув щось не по-російськи.

«Гітлерівець! — зрозумів Сеня. І зразу все стало ясне: — В полоні».

В пам"яті лишилися тільки невиразні уривки минулого: він вскочив на катер з Восьмьоркіним… Степан ударив здорованя в шоломі і, зчепившись із двома іншими, покотився по палубі. Сеня кинувся на підмогу, його хтось схопив за ноги. Він упав, боляче забившись ліктем, потім підім"яв під себе пропахлого маслом і риб"ячим жиром товстуна… Два рази штрикнув ножем і знову схопився. Здається, в цей момент промчав сторожовик… затріщав перекинутий баркас. Мозок немов голкою шпигонуло. «Кльоцко й Чупчуренко загинули!» І тут все закружляло. Сеня когось душив. Його стусали йогами, двічі вдарили чимось тупим…

«Чи живий Восьмьоркін?» спостерігаючи за гітлерівцем, що ліз нагору, думав Чижеєв.

Коли нагорі зачинилися дверцята і в трюмі знову стало темніше, Сеня напружив м"язи і ривком повернувся.

Його обличчя уткнулося в великі холодні руки.

«Чи не труп? Ні. Тіло тепле».

Щоб визначити, чиї це руки, Чижеєв провів носом по пальцях, по огрубілому ребру долоні і біля зап"ястя наткнувся на витки конопляного троса.

Тоді він став зубами рвати трос і, видно, зробив боляче тому, хто лежав під ним. Той ворухнувся. Чижеєв взявся за діло ще з більшою енергією і нарешті домігся свого: тугі кільця троса ослабли.

— Стьопо, ти? — запитав він стиха.

— Хто це?..

— Тихіше… почують. Це я, Чижеєв.

— Розв"яжи руки, — попросив здавленим голосом Восьмьоркін. — Мене в якусь халамиду лицем кинули… дихнути не можна.

— Я, здається, розв"язав, рвони.