Згодом я часто згадував ці професорові слова. Та що б міг удіяти, навіть коли б володів його мудрістю? Однаково ж все в житті відбувається мовби й не за людськими, а якимись ніби диявольськими законами, проти яких все безсиле: і найблискучіший розум, найблагородніші почуття, і найчистіші наміри. В цій похмурій збожеволілій державі мовби навіки вмерли всі закони нормального людського співжиття, вмер здоровий глузд, вмерли навіть закони природи, натомість діє якась таємнича алхімія безтямних вказівок, повелінь і оглашень. Нас тільки облудно переконують, ніби ми люди, ніби громадяни країни соціалізму, ніби ми хазяї «необьятной Родины своей». Насправді ж усі ми — тільки оглашенні. Ми ще тільки-тільки вивчили найпростіші догмати жорстокої сталінської церкви і тепер ждемо хрещення, а нас після читання Апостола і Євангелія диякон висилав з церкви словами: «Єлици оглашенніи, изыдите». Так ми, власне, й лишалися оглашенними до самої смерті, хоч могли й розділятися на «обуреваемых», «припадающих», «слушающих» «просвещаемых». А десь у високих кабінетах невідомі люди, керуючись невідомими і незбагненними мотивами, несподівано називали ім’я вчора ще ніким не знаного чоловіка, і того вже й не впускали, а вводили в храм — і одностайне обрання і величання, облачення в ризи, накладання дорогого омофора, урочисті дзвони, аплодисменти, роззявляння рота на кожне вимовлене слово возвеличеного. Керівник народився, мов син божий! Вже він не серед оглашенних, які стоять на паперті, а в сонмі, в еліті, в Організації, вже в нього все організоване: думки, сни, життя, — і він здатен організувати все на світі, навіть мертвяків на кладовищі: організовано завершимо весняну посівну кампанію, організовано проведемо зимівлю худоби, організовано покінчимо з релігією — цим опіумом для народу, організовано піднімемо цілину!.. Еліта керівників, хоч і виспівує «вышли мы все из народа», хоч і б’є себе в груди, заприсягаючись у вірності народові, насправді не має з народом нічого спільного, рве всі зв’язки, стає безнаціональною, служить тільки вигаданій ідеї, вищому начальству, зрештою — самим собі. Для них усе те, що виросло протягом віків, все коріння народного життя, його традиції, віра, мораль, спосіб життя, підґрунтя — все це вороже, чуже, смішне й примітивне, все вимагає безжального нищення й викорчовування, як потемнілі від негоди сільські дерев’яні церковці або старовинні ікони з потемнілими ликами спасителів. Народ для таких керівників — це тільки коліщатка майбутнього, тільки тяглова сила, що возитиме каміння для спорудження сяйливого храму щастя, куди людей заганятимуть «залізною рукою», а тому — геть усі забобони, обмеження, моральні норми, співчуття, жалість, милосердя.
Чи ж міг я тоді знати, що станеться з моїм братом? А коли б і знав, то чим і як зміг би запобігти?
Людино, вимірюй вагу свою вагою пшениці[24].
Яка там вага і яка пшениця! Все визначалося в ірреальній, ірраціональній палаті мір і ваги, де діяли не закони, а сліпі примхи, де навіть іридієвий еталон метра вже не слугував еталоном, а два по два давало після перемноження не чотири, а стільки, скільки треба невидимій силі начальства.
Професорові перестороги щодо цілинних земель несподівано стали справджуватися у нас на агростанції. Ляпка, винюхавши, коли я добрався після роботи додому і був ще сам, без Оксани, прителющився незваний, нахабно розсівся в улюбленому кріслі Олексія Григоровича, потерся дубленою потилицею об томи енциклопедії, прискалив око:
— Як у вас нащот випивки, товаришу Сміян?
— Чайна в райцентрі,— сказав я неприязно.
— Нащот чайної нам відомо! Нам усе відомо! А от що ви знаєте про цілинні землі на агростанції?
— Про ціли?.. на агро?.. — я не міг стямитися. Про що він варнякає? А Ляпка торжествував, насолоджуючись моїм незнанням.
— Ви нічого, і сам професор Черкас — нічого, а Паталашка думає піднять цілину на агростанції.
— Цілину? Яку цілину? Де?
— А я знаю? Государственний секрет! От ви мені налийте, може, я вам і відкрию секрет, а може таке буть, що й не відкрию, все може буть…
Я налив йому, навіть знайшов якусь закуску, після якої довелося наливати ще й ще, та Ляпка вже не повідомив нічого нового, бо виклав усе, що знав. Чув, як Стуконіг мотав кишки з директора: давай цифру по цілинних землях, чув, як Щириця обгризав кістки й кісточки на Паталашці: виконаємо й перевиконаємо райкомівський план по підняттю цілини, — а де воно і як, того вже він не знає, начальству видніше, а товариші вчені щоб на всяк случай зарубали собі на носі: буде біда!
Я відпровадив Ляпку, залишив записку Оксані й пішов шукати Паталашку. В холостяцькому його помешканні директора не було, він сидів у конторі і ждав останніх радіовістей з Москви.
— Треба б нам піти до професора Черкаса, — сказав я без передмов.
— Наприклад? — подивовано звів на мене очі Паталашка.
— Поговорити.
— А не пізно?
— Для діла ніколи не пізно.
— Та хай воно все горить синім вогнем! Я й сам оце думав: може, піти до когось та поговорити. А сам сиджу, не ворушусь: а раптом щось з Москви передадуть нове.