— Ось так, гарненько і чепурненько. Будь ласка, Миколо Федоровичу.

Я глянув на ті аркушики. Замість портрета кривавого ката — сторінка фотографій з краєвидами Берінгового моря. Велику статтю про вірного соратника товариша Сталіна замінило кілька дрібненьких нотаток, з яких можна було довідатися про бельгійського скрипаля Беріо, про трансурановий радіоактивний хімічний елемент беркелій, а також про реакційного англійського філософа, видного представника суб’єктивного ідеалізму Джорджа Берклі, порочну суть реакційної філософії якого всебічно розкрили і викрили її реакційний і антинауковий характер В. І. Ленін і Й. В. Сталін.

— Конвертик візьміть теж, — подав голос Щириця, — це вам.

Я глянув на конверт. Моя адреса, моє прізвище, літери друковані.

— Виходить, це адресовано мені з самої Москви, а опинилося у вас? Може, поясните? — взяв я Щирицю за ґудз бекеші.

Він спробував вивільнитися, але я тримав міцно.

— Була вказівка, — тихо повідомив Щириця. — Вказівка, щоб, як секретар парторганізації, я особисто провів вилучення.

— Чия вказівка?

— Цього я не уповноважений повідомляти.

Я відпустив Щирициного гудза. Стукнути б цього типа п’ятим томом по довбешці! Але однаково ж нічого не поможе.

— А оце? — я розгорнув том на останніх сторінках. — Список ілюстрацій. Тут значиться: «К статье Берия Л. П. Портрет (фотография). (Глубокая печать)». Як же бути з цією сторінкою?

— Вказівок не було, — затуляючись гросбухом, повідомив Щириця, — чого не було, того не було, тут у мене все чепурненько.

Професор реготав до сліз.

— Сарданапал і Валтасар! — гримів він. — Слухайте, Щириця, може, ви й у моїх енциклопедіях здійсните обрізання? Знайдете там що-небудь реакційне — і…

— У вас енциклопедії дореволюційні, товаришу професор, вони не мають нічого спільного з передовою радянською наукою…

— З передовою не мають — це таки правда. А з наукою — таки мають… Але ви не все знаєте, Щириця. Ну, щодо Брокгауза, то, може, справді… Та в мене ще є повний енциклопедичний словник Граната. А в ньому три останні томи видано при більшовиках. І товариші більшовики не втрималися від спокуси потрапити до енциклопедії, понаписували свої далебі не короткі і досить далекі від скромності автобіографії і мерщій втулили їх у ті три томи. Автобіографії просто розкішні! Народні комісари пишуть приблизно таке: «Спробував учитися в гімназії, але це мені набридло, я кинув гімназію і з четвертого класу пішов у революцію». Просто грандіозно: ощасливив революцію своїм неуцтвом, а тепер ще й вихваляється. Сталін про себе написав у третій особі, він уже тоді випробовував стиль майбутнього «Короткого курсу». Але непередбачливо дозволив надрукувати поряд з своєю біографією життєписи багатьох з тих, кого він згодом знищить, як ворогів народу. Чом би вам, Щириця, хоч і з запізненням не виявити належну пильність і не почистити як слід словник Граната? Сарданапал і Валтасар!

— До речі,— знов пішов я в наступ на Щирицю, — щось мені пригадується, ніби ви оце зовсім недавно були в захваті від Лаврентія Павловича Берія?

— Я? В захваті від цього кривавого ката?

— А в травні, пам’ятаєте? Геніальні вказівки з національного питання. Національні кадри, завдяки піклуванню Лаврентія Павловича, розправляють крила. Ура, слава, трам-тарарам!

— Ви мені не нав’язуйте, — Щириця блідо ворушив губами, задкуючи до дверей, — не шийте мені політичних звинувачень, товаришу Сміян, не дискредитуйте і не плямуйте мого чесного імені. Ви знаєте, скільки вже років я в партії? І я не дозволю! Ні, ні…