Він мало не перечепився через поріг, швидко перевернувся і пригинцем пірнув у темні сіни, а тоді й з будинку, не зачинивши навіть за собою дверей.
Професор витирав сльози, що виступили йому на очах від нестримного сміху.
— А ви кажете: вчені! — зустрів він мене після проводів Щириці.— Ми не вчені, ми — жертви всіх оцих щириць, оцих дрібненьких інквізиторів, які володіють здатністю проникати повсюди і, зачаївшись, можуть ждати слушного моменту хоч і всі сто років!
— Але ж великий інквізитор мертвий, — спробував я заперечити.
— Хто вам сказав, що він помер? Він просто перейшов у інший стан і з земної людини став богом. За одну тільки ніч витесали й відшліфували плиту з надтвердого вулканічного каменю, замінили нею давню плиту над входом до Мавзолею, і ось уже там, де був один напис «Ленін», маємо два: «Ленін. Сталін», у надрах Мавзолею, відсторонивши вождя революції, влігся її самозваний охоронець і захисник, до поклонінь генію революційної мислі автоматично додалися поклоніння генію революційної дії і безпощадності — віват академія, віват професори, віват, віват, віват усі щириці Радянського Союзу, табору соціалізму і всього прогресивного людства! Ти хотів цього, Жорж Данден, тепер маєш! Мені часто здається, що я — найщасливіша людина на світі. Обравши своїм єдиним богом землю, я вже не відступався від своєї віри, і це помогло мені в усіх випробуваннях життя. Я ніколи не боявся за себе, бо завжди володів мною вселенський страх за нашу всеплодющую матір. Справжній жах охопив мене тоді, коли землю відібрали в тих, хто доглядав її й голубив, мов свою дитину, і пустили під ніж кошмарних тракторних плугів, і земля закричала, заплакала, зсудомилася, мов той нещасний, з якого живцем здирають шкіру, і ніхто не почув того зойку, того стогону, того конання, бо нікому було чути, господарів землі різали так само, як і саму землю…
— Традиція підрізація — колективізація, — обережно втрутився я в повільні й тяжкі професорові роздуми. — Все те, про що ви говорите, Олексію Григоровичу, мабуть, відчували селяни, хоч не кожен мав мужність це визнати. Скажімо, мій батько, опинившись серед добровільних активістів, так і вмер з святою вірою в правильність генеральної лінії, натомість моя мати зберігала незалежність розуму навіть у найтяжчі часи. Але ж наша інтелігенція, розумовий потенціал народу! Де була вона? Чому мовчала? Може, Тичина тоді єдиний з усіх наважився в оцих гірко-іронічних словах про «підрізацію» передати те конання нашої землі, про яке ви щойно сказали, але ніхто не почув, не збагнув трагізму тих слів, а залізна сталінська машина заграбастала великого поета в свої трибки і перемолола так само, як перемолола Горького, Шолохова, Твардовського, привласнила їхнє слово, як колись християнська церква привласнила безмежно барвистий світ наших предків, і ми виростали в страшній порожнечі, безтямно вслухаючись у фальшиві заклики, брехливі обіцянки і облудливі запевняння. Може б і я так зостався глухим назавжди, коли б не зустрів вас і коли б не ввели ви мене в цей храм землі, в якому я тепер лишуся назавжди.
— Пишно сказано: «Храм землі», — пробурмотів Черкас. — Занадто пишно сказано. Земля вчить нас простоти, бо тільки в простоті — велич і вічність. Сарданапал і Валтасар!
Оксани ми не діждалися, я провів Олексія Григоровича до його книжкових печер, тоді пішов зустрічати Оксану, на землі вже все втихало, западало в сон, з велетенських небесних просторів сіявся на мене золотий зоряний пил, і я жахався від думки, що всі ті безкінечні паралельні світи теж населені розумними істотами, які живуть так само нерозумно, як ми, безтямно шукаючи, вигадуючи, народжуючи й мертво народжуючи на власну згубу богів, божків і боженят.
Брат надсилав коротенькі цидулки: «Дорогий Миколо! Гроші твої одержав. Велике спасибі. Справи мої йдуть непогано. Привіт Оксані. Твій брат Марко».
Я розумів, що для писання довгих листів студентові завжди бракує часу так само, як і для читання листів чужих. Тому не ображався на Маркові цидулки та й сам не писав йому довгих епістолій, бо навряд чи цікавитимуть студента інституту культури справи степової агростанції. Схвально поставився я й до того, що Марко на літні канікули не поїхав ні до матері, ні до мене в гості, а вдарився з загоном студентів-добровольців на цілину, яка обіцяла нагодувати пшеницею вже й не тільки нас самих, а цілий світ, принаймні так запевняв Хрущов. Професор Черкас досить скептично поставився до нової «всенародної справи», він пророкував неминуче виникнення пилових бур планетарного масштабу в казахських степах, коли їх розорати, він не вірив у високі врожаї на тому безводді, він не бачив ніякої можливості вивезти звідти зерно, коли воно все-таки вродиться, бо там же абсолютне бездоріжжя, а мова може йти про мільярди пудів. Я не в усьому згоджувався з професором, але мовчав, сподіваючись, що саме життя, зрештою, спростує цей професорський скепсис. Олексій Григорович не звик до мовчазного сприйняття його думок. Він визнавав тільки абсолютні полюси: так або ні, схвалення або заперечення.
Тому вперто переконував мене в ненадійності й несерйозності всіх дотихчасових планів Хрущова, бо й сам Хрущов, власне, не викликав у професора не те що захвату, а й простої поваги.
— Ваш Хрущов — просто божевільний! — гримів Черкас.
— Чому мій і чому божевільний?
— Вони всі божевільні! Божевільний був Сталін, який перетворив усю нашу державу на два гігантські табори: в одному вмирали мільйони ув’язнених, в іншому мільйони ще не кинутих за колючий дріт засідали з ранку до вечора. Всі оті бюро, наради, збори, активи, пленуми, з’їзди — що це як не божевілля? Чотириста чи п’ятсот тисяч тільки так званих первинних парторганізацій, які, за статутом, повинні щомісяця проводити збори, бюро і що там ще! Щоденне розпинання всіх без винятку на двох возведених Сталіном і його прихвостнями гігантських хрестах — критики й самокритики. Що це як не божевілля? Дрібна душа Сталінова і ще дрібніші душі тих, що його оточували, без будь-якого права, без заслуг і повноважень безконтрольно заволоділи всім, що належало живим, мертвим і навіть ще ненародженим: просторами, надрами, містами, заводами, ріками й морями, небом з сонцем і місяцем, красою жінок і пісень, кольорами й звуками, величаннями й карами, святинями й ницістю. Така безмірна влада не може звеличувати душу, вона розчавлює її, і людина неминуче божеволіє. Холодний безум, найнебезпечніший різновид щаленства — шаленство державне. В Сталіна воно, як інфекційний менінгіт, перейшло на всіх його соратників, перейшло на вашого Хрущова.
— Та чому ж мого, Олексію Григоровичу?
— Бо вам з ним доведеться ще наплакатися! Моє життя закінчено, ваше тільки починається.
— Цур вам, Олексію Григоровичу! Хіба ж можна таке про себе?
— Я знаю, що кажу. А ви слухайте і запам’ятайте мої слова. Людський мозок влаштовано природою так, щоб одна півкуля щось задумувала (плани, наміри, бажання), інша — контролювала задумане. А в наших керівників, од Щириці й Стуконога аж до Хрущова, мозок перебуває на стадії недостиглого гарбуза. Не апарат мислення, а тупа субстанція. Обидві півкулі однакові. А може, взагалі ще не розокремлені. Ви коли-небудь задумувалися, звідки беруться наші керівники?
— Ніколи.
— А дарма.