Розділ III

Шепоти ночі

— Розкажи мені про все, що з тобою відбувалося, Роберте!

Психолог уважно дивилася на Роберта поверх окулярів. Погляд її був скептичний. Тон був скептичний. Усе в ній було скептичне.

Жінка на ім’я Венхе, середніх літ, одягнена в спідницю і вовняний светр.

— Ви ж, напевне, читали газети, — ображеним голосом сказав Роберт.

Він злився. Злився на маму, яка затягнула його сюди, а сама залишилася чекати в приймальні. Злився на те, що йому не вірять.

— Звичайно, я читала газети. Але я хочу, щоб ти про все, що з тобою трапилося, розповім сам. Від А до Я. Власними словами. Так, як пам’ятаєш…

З приреченою міною на обличчі Роберт почав розповідь. Розказав про Рим, про мамину обіцянку й про Умберто, який не дозволив йому допомагати на розкопках у катакомбах. Розказав, як попри заборону таки проник у підземелля, про години, проведені в цілковитій темряві, про страх і про зустріч із ченцем. А також про втечу від ченця і про Анґеліну, яка допомогла йому знайти вихід з лабіринту перед самим обвалом.

— Ти так жваво все описуєш, — промовила психолог, коли Роберт замовк. — У такий спосіб пригадуєш події. Такими вони є в твоїй уяві.

— Бо саме так все й відбувалося!

Знову на обличчі психолога з’явилася тінь скепсису. Ніби думала вона зовсім не про те, про що говорила.

— Розумію твоє розчарування, коли тобі не дозволили взяти участь у розкопках. Тому ти вкрав ключі?

— Так! Ні! Я взяв ключі, щоб знайти символ на стіні. Я мусив його сфотографувати.