▶ Анна сидить на лавці у сквері. Зараз вона зіграє в гру з іншою людиною, довільно обраною з-поміж відвідувачів скверу. Вони не знайомі, не бачать одне одного й не можуть перекинутися жодним словом. Це гра незнайомців.
Організатор пояснює правила. Анна отримує п’ятдесят доларів. Це подарунок. У неї є один-єдиний хід — визначити, як розділити гроші з іншою людиною, яка ніколи не дізнається про її рішення. Як учинить жінка?
Люди бувають різні: від альтруїстів, які чесно ділять гроші, до егоїстів, що залишають усю суму собі. Ця на перший погляд примітивна гра дістала назву «Диктатор» і стала підставою для зближення економіки й психології. Її результати досить несподівані: більшість людей не забирають максимальну суму й діляться частиною фішок, навіть коли дія відбувається в темній кімнаті, а рішення диктатора ніяк не фіксують. Щедрість пропозицій залежить від численних змінних, і вони окреслюють межі нашої схильності ділитися.
Ось кілька закономірностей. Жінки щедріші й віддають більше фішок незалежно від їхньої цінності. Натомість чоловіки не настільки щедрі й стають ще скупішими, якщо цінність фішок зростає. Також люди діляться частіше, коли за ними спостерігають. Навіть окоподібні зображення на екрані в кімнаті, де гравці роблять вибір, стимулюють їх віддавати більше фішок. Це демонструє, що мінімальні й неявні соціальні стимули впливають на нашу поведінку в суспільстві. Імена теж важливі. Граючи з незнайомими людьми, яких вони не бачать, диктатори щедріші, коли знають ім’я отримувача. А пояснення умов гри за допомогою ринкового поділу на покупців і продавців підживлює егоїстичну поведінку. Національність і приваблива зовнішність також впливають на щедрість, але в складніший спосіб. У ґрунтовному дослідженні, проведеному в Ізраїлі, Урі Ґнізі показав, що в грі «Довіра», яка передбачала двосторонні переговори, учасники передавали більше грошей отримувачам-ашкеназі[38], ніж вихідцям зі Сходу. Закономірність зберігалася, навіть якщо донор мав східне коріння, тобто він дискримінував групу, до якої належав сам. А от у грі «Диктатор» учасники однаково ділилися з отримувачами з обох народностей. Ґнізі інтерпретував це як результат етнічних стереотипів (переконання, що деяким групам не слід довіряти), а не вродженої схильності дискримінувати (автоматичного бажання завдати шкоди чи давати менше окремим групам). Привабливість теж неоднозначно впливає на бажання ділитися. Симпатичні учасники отримують більше, але на це істотно впливають конкретні умови гри. Одне дослідження виявило, що ефект від зовнішності сильніший, коли диктатор не просто бачить, а й чує отримувача. І це ще далеко не все. Існує незліченна кількість змінних, від дуже заплутаних соціальних і культурних конструктів до елементарних штучних мотивів, які передбачувано визначають, як ми поділимося з іншими. Зазвичай неусвідомлено.
▶ Єва грає в іншу гру. Вона теж починається з подарунка в п’ятдесят доларів, якими добровільно можна поділитися з незнайомкою Лорою. У цій грі організатори потроюють суму, яку Єва дає Лорі. Наприклад, якщо Єва віддасть Лорі двадцять доларів, то в першої залишиться тридцять, а друга отримає шістдесят. Якщо вона віддасть усю суму, то не матиме нічого, а Лора отримає сто п’ятдесят. Водночас, коли Лорі дають гроші, вона має визначити, як поділитися ними з Євою. Якби двоє гравців могли домовитися, найвигідніша стратегія виглядала б так: Єва віддає всі гроші, а Лора ділить їх навпіл. Тоді кожна отримала б по сімдесят п’ять доларів. Але проблема в тому, що гравці між собою не знайомі й не мають змоги домовитися. Це випробування довіри. Якщо Єва вирішує, що Лорі можна довіряти й та буде щедрою навзаєм, то віддасть їй усю суму. Якщо вважає Лору скупою, то не ділиться зовсім. Якщо ж, як і більшість із нас, Єва вагається, вона чинить мудро: залишає невелику частину собі, щоб перестрахуватися, а решту віддає, прийнявши суспільний ризик.
Ця гра називається «Довіра», і вона нагадує про те, про що ми вже говорили, розглядаючи явище оптимізму, — переваги й ризики довіри. Існує багато життєвих ситуацій, у яких ми виграли, тому що сильніше довіряли іншим і співпрацювали з ними. Навіть більше: недовіра може дорого коштувати не тільки у фінансових рішеннях, а й у соціальних, наприклад у романтичних стосунках.
Вивчення довіри у форматі гри чи експерименту дозволяє докладно дослідити, що змушує нас вірити іншим. Деякі особливості ми вже вгадали. Наприклад, багато гравців під час експерименту зберігають розумний баланс між довірою й самозахистом. Зазвичай перший учасник пропонує приблизно половину суми. Рівень довіри до іншого залежить від нашої схожості: акценту, зовнішності, раси тощо. Це знову капості поверхневої моралі. Також на пропозицію гравця впливає величина суми на кону. Людина, яка охоче віддасть половину з десяти доларів, не завжди готова поділити навпіл десять тисяч. У довіри є своя межа.
▶ У ще одному варіанті такої гри, який називається «Ультиматум», перший гравець знову розподіляє суму, яку отримав. Другий — приймає або відхиляє пропозицію. І якщо він відмовився, обоє не отримають ані копійки. Це означає, що першому гравцеві потрібно знайти точку справедливого балансу. Зазвичай це трохи більше, ніж нічого, і трохи менше, ніж половина суми. Інакше прогрáють обоє.
Антрополог Джозеф Генрік у пошуках того, що він називає homo economicus, з’їздив із цією грою до п’ятнадцяти невеликих общин у віддалених куточках планети й виявив, що культура встановлює досить чіткі правила для рішень такого типу. Наприклад, серед народностей ау й ґнау в Папуа — Новій Гвінеї значна частина учасників пропонували другому гравцеві більше, ніж половину отриманого, — небачена для інших культур щедрість. І що навіть дивніше, зазвичай другий учасник відхиляв пропозицію. Якийсь абсурд. Так здається, доки ви не познайомитеся з традиціями цих меланезійських племен. Згідно з неписаними правилами, прийнявши подарунок, навіть несподіваний, людина суворо зобов’язана відплатити за нього колись у майбутньому. Інакше кажучи, узяти подарунок — це наче взяти своєрідну іпотеку[39].
Два широкомасштабні дослідження (одне — у Швеції, друге — у США) за участі монозиготних (однакових) і дизиготних близнюків (двійнят, у яких геноми різняться, як у звичайних братів і сестер) показали, що індивідуальні особливості щедрості в грі «Довіра» частково закладені генетично. Якщо один із ідентичних близнюків демонструє незвичну щедрість, то другий теж так зробить. І навпаки, якщо один вирішує залишити собі всі гроші, цього варто очікувати й від другого. Такий зв’язок набагато слабше виявився в дизиготних двійнят, тож припускати, що схожі рішення — просто результат спільного життя, немає підстав. Зрозуміло, що цей висновок не суперечить попереднім фактам і здогадам, зокрема щодо впливу соціальних і культурних відмінностей на поведінку за співпраці; він тільки демонструє, що це не єдині фактори, які впливають на щедрість.
Пошуки генетичних слідів схильності довіряти й співпрацювати зачіпають дещо дражливе питання. Які хімічні, гормональні й нейронні стани створюють передумови для довіри іншим людям? Як і з нюховими вподобаннями, вивчення хімії співпраці почали з досліджень тварин. Науковці виявили ймовірного хімічного кандидата — окситоцин — гормон, що змінює активність мозку й відіграє ключову роль у схильності будувати соціальні зв’язки. Коли гравець вдихає окситоцин, він демонструє в «Довірі» набагато більшу щедрість, ніж той, хто вдихнув плацебо.
Окситоцин визначає материнську поведінку. Під час пологів його головна функція — активувати скорочення матки, і це виявляється в етимології слова (від грецьких
Відтоді значна кількість дослідів один за одним показали, що доза окситоцину поліпшує різні аспекти соціального пізнання: довіру, розпізнавання емоцій, здатність спрямовувати й утримувати погляд на інших людях, розуміння, співпрацю й аргументацію у високорівневій соціальній взаємодії. У ЗМІ цей гормон небезпідставно виринув як святий грааль емпатії, спілкування, позитивних емоцій і любові. Чого б нам просто не розпилювати окситоцин, щоб зробити світ кращим? Чи здійсняться мрії про мир, довіру, єдність і справедливе, турботливе суспільство, якщо збільшити дозу гормону?
Ажіотаж навколо окситоцину розгорівся ще сильніше, коли втрутилися генетики й продемонстрували, що ген OXTR, який кодує рецептор гормону, має стосунок до порушень соціальної поведінки. Це показали в процесі дослідів над тваринами, у яких цим геном маніпулювали. Було з’ясовано, що варіації в ньому збільшують ризик аутизму.
Коло замкнулося. Порушення соціальної взаємодії — головна діагностична ознака розладів аутичного спектра. В аутизму дуже висока поширеність (1 із 68 людей), але, попри безкінечні спроби, задовільного (чи хоча б близького до задовільного) медикаментозного лікування досі не знайдено. Окситоцин подарував величезну надію людству, яке прагнуло знайти рішення. Перші дослідження показали, що разові дози окситоцину поліпшують соціальне пізнання і серед дітей-аутистів, і серед звичайних дорослих. Але не слід забувати про числа. Вплив виявився досить скромним: у завданні, де діти визначали емоцію іншої людини, дивлячись їй в очі, у середньому результати покращилися з 45 до 49 %. Цей показник усе ще сильно відстає від результатів людей без аутизму, які розв’язують таку задачу з ефективністю понад 70 %.
Окситоцин спрацював, але настільки малим результатом можна знехтувати. Були й інші причини припинення окситоцинового галасу. Ефекти від разової дози речовини й тривалого лікування нею зазвичай істотно різняться. Результати досліджень на тваринах вже не обіцяли золотих гір. Речовина, яка після першого введення поліпшувала соціальну поведінку мишей, овець і полівок, після повторних ін’єкцій призводила до дуже дивних поведінкових змін. Десять років досліджень не виявили жодного стабільного позитивного впливу на соціальну взаємодію дітей з аутизмом під час тривалого лікування окситоцином. Адам Ґастелла, один із лідерів окситоцинових досліджень, 2016 року опублікував детальний огляд і, проаналізувавши всі наявні дані, дійшов висновку, що лікувальний ефект повторних доз гормону дуже незначний.
Тепер підсумуємо, тому що перед нами важливий урок не лише про окситоцин і соціальне пізнання, а й про те, якими оманливими бувають примітивні інтерпретації відкриттів нейронауки. Окситоцин дійсно важливий для соціальної поведінки. Цей факт підтверджено численними доказами. Гормон природно виділяється під час настання материнства (формування найтіснішої прив’язаності), його нестача призводить до різноманітних форм соціального недбальства й егоїзму, а збільшення — до посиленої довіри, емпатії, розпізнавання емоцій і розуміння… Штучні зміни в генах окситоцинових рецепторів зумовлюють дуже дивну соціальну поведінку тварин, а люди з атиповими варіаціями цих генів частіше страждають на аутизм чи інші порушення соціальної поведінки. Тож від генів було перекинуто місток до молекул, тоді — до патології й лабораторних психологічних експериментів над людьми й тваринами, і все це вкладається в узгоджену картину. Проте якщо молекула бере участь у певному процесі, це ще не означає, що її підсилення спричинить поліпшення поведінки. ЗМІ у новинах про дослідження часто це замовчують, здебільшого через природне прагнення спростити історію, додати їй краси й оптимізму.
Окситоцин — це біологічні й хімічні рейки, підґрунтя людської готовності співпрацювати. Але не слід забігати наперед і припускати, що ми зможемо побудувати суспільство довіри, любові й взаєморозуміння, просто ковтнувши пігулку.
Довіра — це наріжний камінь життя суспільства. На будь-якому рівні й у будь-якій групі вона стає сполучною ланкою між інституціями. Це джерело дружби й любові, основа комерції та політики. Без довіри мости, які з’єднують людей, розсипаються, і суспільство тріщить по швах. Усе руйнується. Ця ідея тотального розриву в латині виражена словами con (усе) і rumpere (розривати), від яких і походить слово «корупція». Корупція заражає все[40]. Вона роз’їдає полотно суспільства.
Світову мапу корупції уявити неважко[41]. Скандинавія, Канада й Австралія — блідо-жовті, що свідчить про майже невідчутний її рівень. Європа забарвлена градієнтом, бо корупція зростає з півночі на південь й із заходу на схід. США і Японія мають середнє помаранчеве значення, а Росію, більшість Азії, Африки й Південної Америки (за винятком Чилі й Уругваю) виділено як місця з найвищими показниками у світі.