По-перше, ми схильні підтверджувати те, у чому вже переконані. Тобто люди досить вузьколобі й уперті. Якщо вони вже в щось повірили, то прагнуть підгодовувати своє упередження доказами.
Один із найвідоміших прикладів цього принципу відкрив видатний психолог Едвард Торндайк, запитавши групу військових вищих чинів, що вони думають про різних солдатів. Оцінка містила багато параметрів: фізичні характеристики, лідерський потенціал, інтелект і характер. Торндайк довів, що риси людини, які ніяк одна з одною не пов’язані, у судженні про неї змішувалися. Саме тому генерали вважали фізично міцніших солдатів розумними й гарними лідерами, хоча сила й інтелект не обов’язково корелюють між собою[32]. Інакше кажучи, коли ми оцінюємо одну сторону особистості, то потрапляємо під вплив своїх суджень про інші її риси. Це називається
Така пробоїна в механізмі приймання рішень існує не тільки в щоденному житті, а й в освіті, політиці, судовій системі. Ніхто не здатен протистояти ефекту ореолу. Наприклад, судді за цілком ідентичних обставин виносять м’якіші вироки симпатичнішим із їхньої точки зору людям. Ми вважаємо тих, хто гарно виглядає, добрими, і це переконливий доказ ефекту ореолу й відповідних деформацій. Те саме упередження тяжіє над
За ефектом ореолу стоїть загальний принцип — підтверджувальне упередження, що звужує реальність до фактів, які вписуються у вже наявні переконання. «Вона здається компетентною, отже, буде гарним сенатором». Виявляється, у буденних рішеннях та очікуваннях ми набагато частіше, ніж усвідомлюємо й готові визнати, виходимо з висновків, які ігнорують необхідні факти, а спираються лише на перше враження.
Окрім підтверджувального упередження, існує друга причина надмірної впевненості — схильність абсолютно ігнорувати варіативність даних. Розглянемо таку проблему: у мішку 10 000 м’ячиків. Ви витягаєте перший — він червоний, другий — теж. Третій, четвертий — знову червоні. Якого кольору буде п’ятий? Звісно, червоного. Упевненість, із якою ми доходимо такого висновку, сильно випереджає статистичну ймовірність. У мішку досі 9996 м’ячиків. Як каже Вуді Аллен, «упевненість — це те, що є у вас, доки ви не збагнули проблему». Певною мірою упевненість — це незнання.
Формулювати закон на підставі кількох випадків — це дар і прокляття людської думки водночас. Дар тому, що дозволяє дуже легко ідентифікувати закономірності. А прокляття тому, що підштовхує до безапеляційних висновків, коли людина заглянула до будинку реальності крізь замкову щілину. Канеман запропонував мисленнєвий експеримент. Опитування двохсот людей показало: шістдесят відсотків проголосували б за кандидата, якого звати Джордж. Прочитавши про це опитування, ми швидко забудемо все, крім того, що шістдесят відсотків респондентів голосуватимуть за Джорджа. Ефект настільки сильний, що багато хто з вас подумає, ніби я двічі написав те саме. Але відмінність є, і вона в розмірі вибірки. Перша фраза відкрито стверджує, що враховано думку лише двохсот людей. У наступній про це ані слова. Такий вигляд має другий фільтр, що створює фальшиву впевненість. Об’єктивно опитування, яке демонструє, що Джорджа підтримують 50,03 % респондентів із тридцяти мільйонів, має більше ваги, але система переконань у мозку зазвичай забуває врахувати: це велика вибірка чи три м’ячі з десятитисячного мішка? Як показали результати Брекзиту у Великій Британії й протистояння між Дональдом Трампом та Гілларі Клінтон, у розпалі передвиборчої кампанії служби, які проводять соціологічні опитування, часто ігнорують елементарне правило статистики й роблять категоричні висновки на підставі обмеженого обсягу даних, до того ж часто необ’єктивних.
Якщо коротко, то підтверджувальне упередження й варіативна сліпота — це два всюдисущі механізми, завдяки яким розум будує прогнози на підставі аналізу піщинки величезного світу, ігноруючи цілий океан шуму. Звідси й виростає надмірна впевненість.
Щоб зрозуміти й удосконалити людську здатність приймати рішення, важливо з’ясувати: ці вразливі місця притаманні тільки складним соціальним явищам чи широкому спектру тем? Ми з Аріелем Зільберберґом і Пабло Барттфелдом узялися розв’язати цю загадку, вивчаючи дуже простий вибір, наприклад, яка лампочка світить яскравіше.
Виявилося, що принципи, які роздувають упевненість у соціальних рішеннях (підтверджувальне упередження й варіативна сліпота) впливають навіть на сприйняття інформації органами чуття.
Продукувати оптимістичніші переконання, ніж пропонують реальні дані, — типова риса людського мозку. Це підтвердила серія досліджень на підставі записів нейронної активності різних регіонів кори. У ході кожного з них науковці спостерігали, що наш мозок, як і мозок багатьох інших видів, постійно змішує сенсорну інформацію із зовнішнього світу й власні внутрішні гіпотези та припущення. Навіть зір, який, на нашу думку, найточніше відтворює реальність, переповнений ілюзіями. Він не працює як камера, що пасивно фіксує дійсність, а інтерпретує й конструює детальні зображення з обмежених і приблизних даних. Навіть на першій стадії обробки в зоровій корі реакція нейронів залежить від припущень щодо інформації, отриманої сітківкою й іншими частинами мозку, які відповідають за пам’ять, мовлення, слух і висувають гіпотези про те, що саме бачать очі.
Наше сприйняття завжди містить елементи уяви. Воно нагадує радше картину, а не фотографію. Через підтверджувальне упередження люди сліпо вірять у реальність, яку конструюють. Найкращий доказ — оптичні ілюзії, які ми сприймаємо, абсолютно не сумніваючись, що достовірно фіксуємо дійсність. Ще один цікавий спосіб виявити це — проста гра, у яку можна зіграти будь-коли. Де б ви не були, попросіть іншу людину заплющити очі. І запитайте про обстановку. Не про дрібні деталі, а про найвиразніші елементи. Якого кольору стіна? Чи є в кімнаті стіл? Чи має той чоловік бороду? Виявиться, що більшість людей не помічають місце, де перебувають. Але це не найбільша загадка. Неймовірно, що ми абсолютно не помічаємо своє незнання.
У щоденному житті й процесуальному праві ми судимо вчинки інших, зважаючи не стільки на наслідки, скільки на причини й мотивацію. Навіть якщо наслідки однакові, з точки зору моралі існує велика різниця, коли хтось поранив суперника на ігровому полі мимохіть або ж навмисне. Отже, щоб збагнути, чи були в гравця лихі наміри, недостатньо просто спостерігати за його діями. Нам потрібно побувати в чужій шкурі й поглянути на ситуацію очима жертви. Інакше кажучи, застосувати так звану модель психіки.
Розгляньмо дві вигадані ситуації. Джо бере цукерницю й сипле ложку цукру в чай свого друга. Перед цим хтось замінив цукор на отруту аналогічного кольору й консистенції. Безперечно, Джо про це не знав. Його друг п’є чай і помирає. Наслідки дій Джо трагічні. Але чи вчинив він щось погане? Чи винен він? Більшість людей скажуть «ні».
Щоб дійти цього висновку, ми уявляємо себе на місці Джо, з’ясовуємо, що він знав, і розуміємо, що Джо не хотів скривдити друга. І це ще не все: на думку більшості, він навіть не винен у необережності. Джо — добра людина.
Та сама цукерниця, те саме місце. Пітер бере посудину й насипає в неї трунок замість цукру, тому що хоче вбити свого друга. Він кидає отруту у чай приятеля, але вона не діє, і той іде додому живий-здоровий. У цій ситуації дії Пітера не призвели до небезпечних наслідків. Проте майже всі ми вважаємо, що він учинив дуже погано й заслуговує на осуд. Пітер — лиха людина.
Модель психіки — це результат взаємодії складної системи мозку з надзвичайно важливим центром у правому скронево-тім’яному вузлі. Як можна здогадатися з назви, він перебуває в правій півкулі між скроневою й тім’яною частками, але нічого цікавого в такому розташуванні немає. Сама по собі географія мозку не настільки важлива, але, знаючи, де перебуває певна функціональна одиниця, ми здатні збагнути причинно-наслідкові зв’язки в основі її роботи[33].
Якби хтось на деякий час заглушив наш правий скронево-тім’яний вузол, ми б більше не враховували наміри Джо й Пітера, оцінюючи їхні дії. Без належного функціонування цієї частини мозку людина вважатиме, що перший учинив погано (убив свого друга), а другий — правильно (з його приятелем усе гаразд). На висновки ніяк не вплине ані те, що Джо не знав про отруту замість цукру, ані те, що зловісний задум Пітера зазнав краху випадково. Для таких думок потрібна окрема функція — модель психіки, без якої ми втрачаємо мисленнєву здатність відокремлювати наслідки дії від сукупності намірів, знань і мотивів, які за нею стоять.
Цей приклад, який продемонструвала Ребекка Сакс, слугує аргументом ширшої концепції, що виходить за рамки моделі психіки, моралі й суджень. Він означає, що наш механізм приймання рішень складається із сукупності компонентів, за якими закріплені конкретні функції. І коли з ладу виходить біологічна підтримка цих функцій, наші погляди, думки й судження змінюються до невпізнання.
Якщо узагальнити, то наше уявлення про справедливість — результат не об’єктивного й формального мислення, а конкретного стану мозку[34].
Щоб довести цю концепцію, не потрібні хитромудрі пристрої для стимуляції мозку. Твердження школи юридичного реалізму, що правосуддя — це «те, чим поснідав суддя», досить близьке до реальності. Відсоток позитивних рішень суддів США суттєво знижується впродовж першої половини дня, несподівано зростає після обідньої перерви й знову помітно зменшується під час розгляду кожної наступної справи.