Ми виявили, що мозок спостерігає й моніторить власні процеси, щоб контролювати, пригнічувати, змінювати, призупиняти, одне слово — керувати ними. Так запускається цикл, який стає прелюдією до свідомості. Далі побачимо, як три на перший погляд невинні й буденні запитання допомагають виявити й збагнути джерело, причину й наслідки цього циклу.

Чому ми не можемо себе полоскотати?

Ми можемо торкатися себе, дивитися на себе, гладити себе, але не здатні себе полоскотати. Чарльз Дарвін, видатний природознавець і батько сучасної біології, ґрунтовно й ретельно взявся за це питання. Він вважав, що лоскотання спрацьовує тільки зненацька, а коли ми лоскочемо самі себе, фактор несподіванки зникає. Логічний висновок, але неправильний. Кожен, хто коли-небудь лоскотав іншу людину, знає, що, якщо попередити жертву, це не зменшить ефекту, а навіть посилить його. Отже, проблема рефлекторної нездатності лоскотати себе ще загадковіша: вона не зводиться до несподіванки.

У 1971 році в журналі «Нейче» Ларрі Вайзкранц опублікував статтю під назвою «Вступні зауваги до самолоскотання». Так уперше в студіях свідомості на сцену вийшли лоскоти. Тему розвинув Кріс Фріт — іще одна славетна постать нейронауки, — який цілком серйозно (оце оксюморон!) трактував лоскоти як особливу нішу для вивчення свідомого розуму.

▶ Фріт сконструював лоскотуна — механічний прилад, за допомогою якого люди себе лоскотали. Завдяки регулюванню інтенсивності пристрою й запізненню реакції розвага перетворилася на наукове дослідження. Коли лоскотун працює з ледве помітною півсекундною затримкою, здається, що нас лоскоче інша людина. Отже, якщо наслідки трохи відстають від дії, виникає дивне враження, що її виконує хтось інший[46].

Наші очі постійно рухаються. У середньому вони роблять три сакади (стрибкоподібні рухи) за секунду. Щоразу погляд на максимальній швидкості переміщається з одного краю зображення на інший. Якщо очі постійно рухаються, то як сконструйована ними в мозку картинка залишається статичною?

Ми знаємо, що мозок редагує візуальну інформацію. Він виступає головним оператором конструйованої реальності. Стабілізація зображення залежить від двох механізмів, які зараз тестують на цифрових камерах. Перший — сакадичне пригнічення. Мозок буквально припиняє запис, коли людина переводить погляд. Тобто під час руху очей ми на мить сліпнемо.

▶ Це можна перевірити в простому домашньому експерименті: станьте перед дзеркалом і дивіться спочатку в одне око, а тоді — в друге. Зрозуміло, що в процесі погляд переміщається. Але очі в дзеркалі будуть нерухомими. Це результат мікросліпоти в мить, коли погляд переміщається.

Хай навіть ми вирізаємо з фільму рух очей, але залишається ще одна проблема. Після сакади зображення мало б зміститися, як у домашній зйомці чи авангардному фільмі, коли кадр постійно пересувається з однієї точки картинки в іншу. Але цього немає. Чому? Виявляється, що рецепторні поля нейронів у первинній зоровій корі — своєрідні аналоги пікселів — також рухаються, щоб компенсувати переміщення ока. Ми отримуємо плавне сприйняття, у якому картинка залишається статичною, попри постійне пересування кадру. Це один із численних прикладів радикальних трансформацій нашого сенсорного апарату під впливом задуманих подальших дій. Зорова система нагадує активну камеру, яка знає свої можливості й змінює спосіб зйомки залежно від запланованого руху. Ось іще один слід початку циклу. Мозок поінформований про свою діяльність і записує власну активність. Це прелюдія до свідомості.

Це втілення того ж принципу, що не дозволяє нам себе лоскотати, просто в інших рамках. Мозок прогнозує наступний рух, і попередження спричиняє зміни в сенсорній системі. Хоча це передбачення несвідоме (людина не може вольовим зусиллям уникнути відчуття лоскоту чи змінити візуальний потік), але паростки свідомості в ньому закладені.

Ми повсякчас говоримо самі до себе заледве не пошепки. У разі шизофренії внутрішній діалог зливається з об’єктивною реальністю в зараженому галюцинаціями мисленні. Кріс Фріт вважає, що більшість симптомів шизофренії спричинені нездатністю хворого зрозуміти, що внутрішні голоси належать йому. Доки він не впізнає їх, наче лоскотання із запізненням, доти не зможе ними керувати.

Ця теза витримала прискіпливе експериментальне вивчення. Область мозку, яка відповідає за звуки, — слухова кора — слабко реагує, коли ми чуємо власний голос тут і зараз. Однак якщо відтворити його запис в іншій ситуації, реакція мозку буде потужнішою. Ще один аналог лоскотання. Утім у слуховій корі хворих на шизофренію, чий мозок не відрізняє свої внутрішні голоси від чужих, такої різниці немає.

Виявляється, зрозуміти витівки розуму дуже важко, якщо ми не пережили їх на власному досвіді. Як можна сплутати свій внутрішній діалог із голосами ззовні? Він усередині нас, ми його творці, це ж очевидно. Але існує сфера, де ми регулярно припускаємося аналогічної помилки, — сни. Ці дітища нашої уяви здобули абсолютний суверенітет, тому людині важко приписати собі авторство нічних марень. Навіть більше: зазвичай ми не здатні визначити, що бачимо сновидіння, витвір власної уяви. Тому, прокинувшись від жахливого сну, відчуваємо неймовірне полегшення. Отже, у сновидінь і шизофренії є схожі риси, оскільки обидва явища постають унаслідок нашого нерозуміння власного авторства щодо деяких витворів мозку[47].

Ці три феномени ведуть до єдиного вихідного принципу. Виконуючи якусь дію, мозок відправляє сигнал не лише в моторну кору, щоб порухати очима чи руками, але й самому собі, щоб заздалегідь адаптуватися. Щоб стабілізувати камеру чи впізнати внутрішній голос. Цей механізм називається еферентною копією, і в такий спосіб мозок спостерігає й контролює свою діяльність.

Вище ми дізналися, що в мозку відбуваються несвідомі процеси, і деякі з них реалізуються в діях. Перед виконанням останні стають видимими для мозку, щоб він ідентифікував їх як власні. Ця церебральна схема втілюється, коли ми переводимо погляд, намагаємося себе полоскотати, упізнаємо свій голос. Її можна узагальнено сприймати як протокол внутрішньої комунікації.

Ось вдала аналогія: коли компанія вирішує випустити новий продукт, вона повідомляє про це всі свої відділи, щоб скоординувати різні процеси: маркетинг, продаж, контроль якості, зв’язки з громадськістю тощо. Провал внутрішньої комунікації в самій компанії (її еферентній копії) призводить до безладу. Наприклад, відділ постачання помічає, що кудись зникла частина сировини, і може лише припускати, що сталося, бо не в курсі про випуск нового продукту. Мозок через нестачу внутрішньої інформації теж вигадує правдоподібні сценарії, щоб пояснити ситуацію. Компанія з недосконалою поінформованістю — модель шизофренії. Так із прогалин у протоколі внутрішньої комунікації виростають ілюзії.

Безперечно, це лише метафора. У компанії немає ніякої свідомості. Але вона інформує свої відділи про здобуті відомості та актуальний стан справ і в такий спосіб створює передумови для свідомості. Уже скоро ця дискусія може перетворитися з риторичної вправи на практичну проблему. Ми створимо машини, які виявлятимуть усі ознаки свідомості. Але чи вважатимемо ми їх свідомими? Які права та обов’язки вони дістануть?

Ми живемо в неймовірні часи, коли фабрика думок втратила свою неприступність і відкрита для спостереження. Як змінюється активність мозку, коли ми усвідомлюємо певний процес?

Найпростіший спосіб це з’ясувати — порівняти реакцію мозку на два ідентичні стимули, які через внутрішні коливання уваги, концентрації чи активності суб’єкта рухаються різними траєкторіями. У першому випадку ми свідомо розпізнаємо стимул і можемо повідомити про нього. У другому — подразник оминає свідомість, фіксується органами чуття й потрапляє в мозок без якісних змін суб’єктивного досвіду. Це несвідомий, або сублімінальний, стимул.

Ось буденний, але показовий приклад такого подразника: уявіть, що хтось говорить, коли ми засинаємо. Слова поступово розчиняються, хоча вуха досі вловлюють звуки. Куди ж потрапляють слова, які ми чуємо уві сні?