Він почувався цілковитим ідіотом. Вареник ляпнувся з виделки — на щастя, знову в тарілку, а не на штани.

— Я тебе зауважила, — мовила вона. — Ти хотів змитися, не люблю. Тому далі я вже працювала на тебе. Щоб ти, конкретно ти, залишився і спіймав кайф.

Розповідаючи, вона зі звірячим апетитом наминала свою відбивну, запихалася салатом, сьорбаючи компот, — і водночас говорила чітко, немовби не з напханим ротом:

— Але ніфіга, не пробила. Зі мною досі такого не було. Як я вже працюю конкретно на глядача, він мій. Послухай, як ти там взагалі опинився? Випадково зайшов, за компанію?

— Ага.

Нарешті він допер. І одночасно його накрило — все те, що він учора вночі, прошкуючи через усе місто з ноутом напереваги, поміж розбитих ліхтарів і під свист ватаг із підворіть, вольовим рішенням проголосив несуттєвим і непотрібним, таким, що його взагалі ніколи не існувало. Те, що вранці, на квадратну каламутну голову, перестало мати будь-який зв’язок з реальністю, а згодом мусило остаточно минути. Накрило, болюче і діткливе. Сіпнуло, наче нерв у роздовбаному зубі. Прохромило наскрізь.

Богдан глитнув. Принаймні він тепер знав, як її звуть.

— Арна…

Дивовижно, але йому стало по-справжньому цікаво роздивитися її зблизька. Дівчина як дівчина, невиспана, синці під очима. Хустинка зсунулася, відкривши невеличке вухо, пронизане в кількох місцях маленькими сережками, і замість волосся з-під неї визирав краєчок вигадливого татуювання.

— Ти маєш послухати «Кадаврів», — сказала вона. — Це такий гурт, у нас спільна програма, я читаю під музику. Геть інакше звучання. Якщо, звісно, ти прешся від техно. Як тебе звати?

— Богдан.

— В універі навчаєшся?

— На фізичному.

— Ух ти! Клас, бо всі навколо миршаві гуманітарії. То ти взагалі не по віршах?

— Щось таке.

— А скажи, у вас там…

Її цікавило буквально все. Добру годину вона по краплині витискала з Богдана подробиці всього його життя, від поїздки на море в чотири роки і до епопеї зі вступом, зачіпаючи принагідно біографії однокурсників і викладачів, а також стислі курси спеціальних дисциплін. Вона чесно зізналася, що в школі складала фізику винятково за шпорами, до того ж чужими, вона не пам’ятала не тільки закону Ома, але і того, як час співвідноситься зі швидкістю та відстанню! Зате її допитливість була чесна і жвава, мов сонце за шибкою. Вона намагалася вникнути у суть всього, жадібно витягала деталі, перепитувала. Про те, щоб завести мову про серйозне і справжнє, звісно, не було й думки, але…

Вареники безнадійно вихолонули і злиплися, натомість Арна, майже не замовкаючи, примудрилася давно змолотити все своє м’ясо і вже підчищала з тарілки останні обрізки овочів. Хустинку якоїсь миті скинула — гаряче — і сяяла поголеною головою, що на ній яскраве світло з вікна позначало ледь помітний світлий підшерсток.

Геть ні на кого не схожа, дивна, але з нею раптом, він не зауважив, коли саме, стало так легко, як ні з ким іншим. Богдан уже сміявся з її жартів, на запитання відповідав цілком розлого і майже наважився був сам про щось її спитати. Але запитання не придумувалося: вона була немов з одного шматка, ціла, жодна частковість щодо неї не мала сенсу. А просто сидіти і теревенити з нею було класно. Байдуже, про що. Скільки завгодно, хоч і до вечора, хоч і всю вічність.

Цієї миті Арна й зістрибнула з ослона — її ноги далеко не досягали до підлоги, і приземлилася вона на півзігнуті, наче кішка. Поглянула вимогливо: