— Дожовуй, і ходімо на Марковича.

Богдан теж встав, відсунувши тарілку:

— Ходімо.

— Ще чого, жери давай. Чоловік мусить жерти, інакше проблеми.

— Які? — запитав Богдан, зашарівся і негайно додав:

— Та ні, запізнимося.

Арна засміялася:

— А ти топчи швидше. Ти взагалі маєш жити значно швидше.

— Як це? — вийшло непевно, холодне тісто склеювало зуби, але він справді зголоднів, і було навіть смачно, лише напружувало, що Арна стоїть і чекає.

— Дуже просто. Стоп-стоп, не квапся, бо вдавишся. Ти кльовий, Богдане, але страшенно повільний. Як ти так живеш? Нудно ж.

Він активно жував, тому вирішив, що можна не відповідати.

Арна пов"язала хустину і стала трохи схожа на звичайну дівчину. Потім наділа окуляри; на той час Богдан героїчно впорався з варениками і глянув на годинник. Було за п’ять друга, точніше, за сім — він підніс до вуха зап’ястя, почув швидке цикадове цокання і побіг за Арною, яка вже підходила до дверей. Озирнулася:

— Але Марковича ти бодай читав?

— Ні, — зізнався Богдан, розчиняючи перед нею скляну стулку.

— Здуріти. Добре, я принесу тобі книжку.

Сказала просто, ніби вони були сто років знайомі, вчилися на одному потоці чи щось таке, регулярно бачилися і не потребували додаткового підтвердження цього факту. Жодних натяків чи прихованих запитань; Богдан навіть не відразу допер здивуватися. Аж раптом помітив, що вони йдуть, тримаючись за руки: як це сталося, він не пам’ятав, хоч встрель.

— Маркович кльовий, — сказала Арна. — Я думала, в нього значно більше понтів. А з вигляду звичайний, нормальний дядько. От знаєш, я не вірю. Такий увесь простий, а наклади в нього навіть крутіші, ніж у тієї мимри. Хочу подивитися, як він працює з публікою. Цікаво. Потім завалимося до Надьки на д/н, а з шостої ми з «Када…» Блін!!!

Вона різко загальмувала, і Богдан за інерцією сильно смикнув її за руку — перш ніж здогадався відпустити.

Арна стояла посеред вулиці і стишено, але емоційно матюкалася.

— Проблеми? — дурнувато запитав він.