Канапа з обдертим дерматином, порожня тумбочка без дверцят, купа сплющених картонних коробок, у кутку тріснуте відро, запліснявіла ганчірка і віник, при вході чиясь бура роба на цвяху.

Зате двері — хороші та нові, залізні, без ознак замка зсередини.

А зараз поміркуймо логічно. Навіщо їм було везти мене сюди? Вибивати зізнання, примушувати щось підписати — перед смертю під час спроби втечі? Якийсь треш, мало що дешевий, та ще й геть позбавлений сенсу. Треш — це завжди гра; чи здатні вони на гру такого штибу, на таке переконливе інсценування?.. навряд. У їхній системі все занадто по-серйозному.

Та ж скидається на те, що мене викрали, приголомшено подумав Андрій. Отак собі нахабно викрали просто з-під носа у звитяжних органів. Але хто? Кому ще я аж так потрібен — людина, підозрювана в організації масштабного теракту? Справжнім терористам? Родичам загиблих?.. Чи, може, в мене виявилися читачі в певних структурах, які мають і відповідні можливості, і достатньо авантюризму?

Стало смішно; спроба засміятися відгукнулася кашлем і різким болем у грудях. Тому і кроки за дверима, мали ж бути кроки, і клацання замка він проґавив. Крізь пелену набіглих сліз вирізнив у напівтемряві масивну людську постать, утер очі і випростався назустріч.

— Живий? — поцікавився акторський баритон Сергія Володимировича Полтороцького.

— Твоя Інка знайшла куди дзвонити. Я у тій приймальні буваю раз на п’ятирічку, а слухавки взагалі ніколи не беру… А тут Сонька відпросилася, воно деренчить, і стрельнуло раптом дізнатись, а чого народ від мене хоче, га? А там твоя дружина.

— Як ти мене знайшов?

— Та що там тебе шукати…

Полтороцький обдивився навколо, міркуючи, куди б його сісти, намірився був на тумбочку, але забракував, мабуть, вирішив, що таки занадто хитка, і гепнувся на канапу поруч з Андрієм. Виник острах — першої миті він пересилив і радість, і подив, — що той за звичкою полізе обійматись і остаточно доламає ребра. Андрій завбачливо звівся на ноги.

Сергій Полтороцький дивився на нього незвично знизу, і в цьому ракурсі його обличчя здавалося ще масивнішим, нагадуючи кам’яного божка з островів. Дивно важкий погляд.

— Сідай, Андрійку. Треба поговорити.

— Може, не тут?

— Воно-то, може, й можна… але краще тут.

Андрій глипнув у бік виходу: двері були й надалі зачинені, вороновані та гладенькі, без натяку на клямку чи замкову щілину. Як Полтороцький взагалі сюди ввійшов? Хто його впустив?

Своїми габаритами він займав на канапі занадто багато місця — як завжди. Андрій сів на краєчок тумбочки; вона рипнула і похитнулася, але витримала його вагу.

— Сергію, про що поговорити?

— Та мало про що… час ми маємо.

Він повернув голову, щоб зустрітися поглядами, і повторив:

— Дякувати Богові, тепер усі ми маємо час.