— Читаю, а що з того? Ти все одно встиг. Ти завжди встигав, у тебе ж був, матері його, свій час. І висмикнувся, і розірвався, і почав розповзатися. Щастя, що вдалося все-таки стягнути. Достоту на живу нитку вже.

— Як… вдалося?

Полтороцький не відповів. Ледь-ледь скривив кутик рота, недостатньо, щоб вважати це саркастичною посмішкою, тому що тут не було чого посміхатися, а тим більше не було сенсу пояснювати. Я і сам знаю як.

Дівчинка з зеленою стрічкою на комірі. «Чи не скажете, котра година?» І ще одна, і ще; до кожного, хто розгойдав вище амплітуди свій час, там, у древньому місті, де репнула і поповзла спільна тканина часу, підійшла така ось дівчинка — і де вони їх понабирали, як переконали взяти в цьому участь?!.. «Котра година?!» — і неусвідомлений погляд на годинник, щербина, миттєва прив’язка до абстрактної, такої, що вже майже втратила значення, цифри… і тут-таки, в синхроні — загальна, переконлива, остаточна, сліпуча і оглушлива крапка.

Це спрацювало.

Воно й не могло не спрацювати. Я — автор. Я сам це вигадав.

— Тебе судитимуть, Андрійку. І це справедливо, сам розумієш. Рукопис буде доказом у суді.

І після паузи:

— Тьху. Ти хоч сам бачиш? — мужик той ані крапельки на мене не схожий.

Схожий, втомлено подумав Андрій. Ще й який схожий, тому ти і злостишся, справді, що таке десятки людських життів порівняно з тим, який вигляд має Сергій Полтороцький — на сцені, на трибуні, в романі? Я завжди вважав, що неспортивно писати персонажів з натури, тому і весь час на це грішив — самозаборони спонукають, щоб їх порушували, ще дужче, ніж заборони зовнішні, надто що останніх я взагалі не помічав. А вони були, вони існували завжди, тільки мені забули про це розповісти. Точніше, я сам скасував їх у своїй особистій реальності, відкинув уже на рівні самої можливості… так, мені можна було все. І я ніколи не боявся, що написане справдиться, бо сам завжди чітко бачив межу між життям і літературою, хоч би як віртуозно маскував її для інших. Та ба, знайшлися такі, довершили, втілили в життя. Те, що вони ні за що не спромоглися б вигадати самі.

— Я просто мало про тебе знаю, Сергію.

— Отож-бо.

— Хоча ні, дещо можу собі уявити… Цього ти ще не пробував, так? Відігравати в реальності літературні сценарії, вирішувати долю світу — набагато крутіше за сцену та політику, я розумію. Збуджує, мабуть. Остання нагода стрибнути вище власної голови.

Засопів, зиркнув спідлоба:

— Ні біса ти не знаєш і уявити собі не можеш. А ще й пнешся.

— Розповіси?

Не розповість, подумав Андрій, навряд чи йому дозволили розголошувати, щонайбільше — напустить натяків і туману, та й чи воно мені треба? Реально використати цю інформацію в боротьбі за власне життя і свободу мені все одно не дозволять, а так, щоб зменшити моральний тягар, розділити з кимсь відповідальність… так, саме розділити.

Ніколи я не зможу щиро вважати, що винні лише вони, а дурити себе було би занадто вульгарно. Ми в одному човні, в одному спільному часі.

Полтороцький передбачувано стенув плечима:

— Нащо? Ти в нас майстер слова, сам, якщо треба, придумаєш. Викриєш світову змову, підірвеш ще щось під кінець… це ж тобі завиграшки, двома абзацами. Вам, письменникам, аби підривати.