Всі вийшли на подвір’я; за струмком, над яким зіп’явся романтичний місток зітхань, стояв оточений двома високими валами тир. Саме світало.
— Ввімкнути світло, Клосс? — спитав заступник коменданта.
— Спробую так, — заперечив Стах. Дуже йому хотілося, щоб спроба закінчилася вдало. Хлопець і не сподівався, що стрільба з пістолета завдасть йому стільки клопоту. Щоправда, останнім часом інструктор по стрільбі, до війни цирковий актор, який славився саме влучною стрільбою на арені, був ним задоволений. Мова йшла, звісно, не про звичайну стрільбу в мішень, непорушно закріплену навпроти стрільця. Ця частина тиру мала форму півкола, навкруг якого на відстані кількох дециметрів одна від одної стояли мішені. Під кожною було червоне світло, котре на мить спалахувало й відразу ж гасло. Спалахували ті вогники в певній послідовності, проте не за звичайним порядком: часом перша, зліва, інколи та, що ледве видніється в секторі зору правого _ ока, а деколи й одна з тих кільканадцяти, розміщених у центрі. Завдання полягало в тому, щоб влучити в мішень, де спалахнув червоний вогник, а тих вогників протягом хвилини засвічувалось аж дев’ять — якраз стільки, скільки набоїв у пістолеті.
Заступник коменданта зайшов до будки, де стояв щиток для вмикання світла. Блиснув вогник праворуч — Стах вистрелив і майже інстинктивно крутнувся на п’яті, пальнувши в світлову точечку зліва, а потім, майже не цілячись, ще в три, ближче до центру. І знову — в дві зліва. Коли подумав, що це вже кінець, сяйнуло світло саме в центрі — і цю ж мить натиснув спуск ще раз. Всі підійшли до мішеней. Тільки три десятки, кілька дірочок на межі сімок і вісімок та одна, — соромно й зізнатися, — п’ятірка.
— Не журись, Клоссе. — Стах відчув на своєму плечі дотик руки заступника коменданта. — Я зробив тобі невеличкий сюрприз: ця спроба тривала всього півхвилини! але ти й так мав би дев’ять трупів. Попийте в мене чайку, — звернувся він вже до Якубовського, — і тоді вже їдьте з богом.
— Так, — сказав Якубовський. — За годину ми повинні бути на аеродромі. На нас чекають. Кілька днів, — він обернувся вже до Клосса, — ти будеш іще придивлятися до свого двійника. Поговоримо про родичів… Ти вже визубрив те, що я тобі надіслав?
— Так, — посміхнувся Стах. — Тітка Гільда, сестра моєї матері, має три доньки; найгарніша з них зветься Едита, і я, ще п’ятнадцятилітній, був дуже закоханий в неї. Якщо бажаєте, можу розповісти і про дядька Гельмута. А може, перерахувати всі хвороби, які мучили тітку Гільду? Найважливішою з них є хронічний ревматизм…
— Ти повинен пам’ятати, що це дуже важливо, — мовив Якубовський. — Роль, яку ми даємо тобі, не має, либонь, прецеденту. Я принаймні про щось подібне не чув. — Він уважно подивився на Стаха. Коротко підстрижений, хлопець скидався на копію Клосса. “Ні, на оригінал”, — підправив себе полковник у думці.
— А потім? — запитав Стах.
Якубовський не відповів. Пішов попереду. Думав, власне, про те, як поводитиметься цей хлопчина, коли його пошлють туди, де не буде коменданта, який інсценізує нічні допити, не буде імітації німецької пивної й японського інструктора дзюдо, де не буде Якубовського і нікого іншого, хто міг би допомогти або дати пораду цьому двадцятикількарічному хлопцеві, де буде сам-один в оточенні ворогів, де якесь там секундне запізнення з потрібною реакцією на певне слово може вирішити долю місії або призвести до загибелі хлопця. Чи не помилився, бува, так багато довіряючи йому? Чи не зробив якого промаху? Від цієї хвилини їхні долі йтимуть в одній супрязі. А якщо хлопчисько зрадить?.. Ні, це неможливо Якубовський не міг помилитися. “Ручаюся за нього головою”,— сказав він тоді Рум’янцеву, а потім повторив це саме в Москві, де викладав свій божевільний, як висловився один з генералів Генерального штабу, план.
Якубовський трохи притишив ходу, дозволив Стахові догнати його.
— Ганса Клосса, напевне, не зацікавить те, що я зараз скажу, але я дозволю тобі ще раз на хвилинку, востаннє перед операцією, побути Станіславом Мочульським і порадуватися: в Лондоні закінчилися переговори посла СРСР Майського з прем’єром Сікорським. Ми встановили дипломатичні стосунки, в нас буде створена польська армія, Сікорський відвідає Сталіна.
— Ви не забули про свою обіцянку?
— Так, — мовив Якубовський, — але ми, можливо, ще й не розлучимося. Обіцяв Стахові одразу ж після створення польських Збройних Сил передати Ганса Клосса в розпорядження польського командування.
— Не розумію, — здивувався Стах.
— Якщо буде створена армія, виникне потреба в досвідчених офіцерах. Якщо моє командування дозволить…
Трьома днями пізніше вони прощалися в малому білоруському містечку. Долинали громи артилерійської канонади. Куртка тамтого Клосса трохи стискала Стаха під пахвами: він був ширший-таки в плечах. Тоді ще раз повернувся до розмови, перерваної на п’ятнадцятому кілометрі від Єревана.
— Мені б дуже хотілося, — сказав Стах, — побачити нарешті Варшаву.
— Мені теж, — сказав Якубовський. Цмокнулися в обидві щоки, по-польськи. — Слухай, Я-23, не поспішай, не роби нічого згарячу. Ти знаєш пункти явок, якщо буде потрібно — ми тебе знайдемо. Запам’ятай: нічого не роби квапливо. Навіть якщо доведеться розпочати свою працю й на кілька тижнів пізніше. Я хотів би, щоб тобі вдалося виконати завдання, щоб витримав там хоча б з півроку. За цей час щось зміниться на фронті, повинно змінитися! — майже вигукнув Якубовський, бо заглушувала його артилерійська канонада.
— А може, довше? — мовив Стах. — Хоча б з рік. Знаєш же, скільки я міг би нашкодити їм за цей час… Від учорашньої прощальної вечері вони зверталися вже по-польськи, називаючи один одного по імені.