Невже тільки цей допит був причиною її поганого настрою?.. — розмірковував Клосс. — А може, Штедтке розпитував її про мене? Він, звісно, зобов’язав її мовчати. А що, коли Штедтке запідозрює його? — Клосс намагався уявити собі, що могло навести штурмфюрера СД з вічно скривленими губами на слід його справжньої ролі. Не знаходив нічого. А якщо Штедтке і справді випитував про всіх? Це підтверджувало підозру Клосса про те, що нашвидку скликана нарада у Цангера, нарада, на якій тільки не вистачало начальника штабу, була звичайною пасткою, розставленою на когось із офіцерів. На когось чи на нього? Чи Штедтке шукає навмання, чи вже зумів щось пронюхати? Одне лиш є певним: протягом кількох найближчих днів Клосс не зможе піти до зруйнованого будинку, де схована радіостанція.

— Але я не сказала йому про свої підозри, — дійшов до нього голос Марти.

— Про які підозри? — не зрозумів Клосс.

— Ти знаєш і сам, не прикидайся: я бачила тебе з нею. Хто то був?

— Я не знаю, про кого ти говориш, — сказав він, хоча й прекрасно знав. “Де вона могла бачити мене з Іреною?” — мізкував Клосс гарячково і здерев’янів з остраху, бо саме пригадав собі, як їх обминало авто Червоного Хреста в ту хвилину, коли вони з Іреною звертали в бік зруйнованого будинку.

— Знаєш добре! — вибухнула гнівом Марта. — Якщо ти хочеш, аби ми розійшлися, ласкаво прошу! Але я не дозволю себе обманювати! Що то за дівчина?

— Зрозуміло, — заговорив Клосс, посміхаючись, немовби аж тепер пригадав щось. — Ти думаєш про ту дівчину, якій я допоміг нести важку валізку. Я вперше її побачив.

— Ти що — кожній жінці, яку де зустрінеш, допомагаєш нести валізку?

— Мені просто стало жаль її. Та валізка була дуже важка для неї.

— Хто то був?

— Я ж уже казав, що не знаю. Росіянка, але володіє й німецькою.

— Ти розмовляв з нею? Гарна?

— Ти в десять разів красивіша за неї! — Клосс пригорнув Марту до себе. — Слухай, дурненька, — він надав своєму голосові поблажливих інтонацій, — для мене не існує жодної жінки, крім Марти Бехер. — йому не було потреби вдавати щирість: це була правда. Не помітив навіть, що Ірена була гарною; усвідомив собі це аж тепер.

— О Ганс, — мовила вона. Жадала такого пояснення, хотіла почути, що є єдиною жінкою для Клосса. — Штедтке тебе не любить, — сказала йому через годину, коли, притулившись одне до одного, лежали на канапці, над якою висів килимок з френзлями, а над ним — портрет фюрера, що підглядав за ними. — І знаєш, чого він не любить тебе? Бо злиться, що я вибрала тебе, а не його.

— Цілком можливо, — сказав Клосс. Його зовсім не порадувало те, що штурмфюрер Штедтке не виявляє до нього симпатії. Охоче віддав би йому Марту, якби зміг його якось зичливіше настроїти до себе.

Повертаючись од Марти, Клосс іще раз обмірковував той допит, те випитування про нього Штедтке. Це разом з вістю, що Штедтке недолюблює його, не віщувало нічого радісного.

Раптом Клосс здригнувся. Побачив щось таке, що аж жах узяв. Вулицею, попід стінами будинків, ішла, озираючись на всі боки, жінка в клітчастій хустці. Клосс бачив її кілька разів: то була дружина Воробіна. Але не це його вразило. Він побачив те, чого вона не помічала. За нею слідкували. Суб’єкта в насунутому на очі кашкеті Клосс знав з кількох зустрічей як одного з найспритніших людей Штедтке. Ірка, це було відомо Клоссу, є онукою Воробіноі. Що жінка несе у тій торбі? Харчі для Ірки чи — зненацька здогадався, помітивши в торбі обриси стінок паралелепіпеда, — невже залишений акумулятор?

Здригнувся іде раз, почувши, як позад нього запищали гальма. Обернувся.

— Марта? — не приховував свого подиву. — Ти ж не збиралася виходити з дому.

— Привезли поранених з якоїсь стрілянини. Сідай — підкинемо тебе додому.