Хлопця Якубовський наказав, звичайно, взяти під замок, додав, однак, щоб перебіжчика годували добре, бо ж схуд під час втечі, а може, під час перебування в концтаборі. Полковник зобов’язаний був перевірити правдивість даних, що їх повідомив хлопець, а на це пішло близько двох тижнів. Сьогодні, власне, отримав підтвердження. Перевірити все, звісно, не вдалося, та в основному факти співпадали. Треба буде хлопця звільнити, його пошлють, напевне, десь у глиб Росії — так і не здійсниться його прагнення воювати з німцями, хоч його вміння розмовляти по-німецьки, якщо воно справді так, могло б десь знадобитися. “Дозволить Рум’янцев — залишу його при собі як перекладачам, — вирішив полковник, входячи в під’їзд штабного будинку.

Виявилося, треба ще почекати. Солдатик, що охороняв вхід до кабінету начальника, був невблаганний. Погодився тільки подзвонити по телефону й повідомити, що полковник Якубовський вже прибув. Із задоволенням повторив Якубовському, що начальник прийме його лише через десять хвилин.

— Він зайнятий, — додав солдат дружнім тоном, — якогось фріца допитує.

Якубовський, спершись на парапет коридорного вікна, курив і роздумував над цією єдиною дружньою фразою солдата-канцеляриста. Не сказав, бач, що допитує німця, а фріца. Цим єдиним словом окреслив своє почуття і ставлення до країни, яка, принаймні офіційно, вже півтора року носить наймення доброго сусіда. “Справжнє почуття народу”, — не без приємності подумав полковник і раптом із здивування аж випустив цигарку. Ні, він не може помилитися, хоч це й зовсім неймовірно. З кабінету начальника, під конвоєм червоноармійця, виходив той поляк, якого він залишив у себе, в гарнізонній гауптвахті. Той самий, тільки трохи інакше одягнений. “Що він тут робить?” — встиг ще подумати, бо Рум’янцев уже помітив його і жестом руки запрошував до себе. Якубовський спостеріг, що Рум’янцев аж ніби помолодів, почав жвавіше рухатися, навіть його звично не випрасувана гімнастерка здавалася менш зім’ятою, ніж завжди.

— Радуйся, брате, — сказав, — лід рушає. Можливо, нарешті, там, угорі, — співрозмовник Якубовського мимоволі глянув на портрет, що висів над столом, — зрозуміють, що це не жарти. Маєш для мене щось цікаве?

— Зараз, зараз, — мовив Якубовський, ще не охолонувши від здивування. — Поки складу рапорт, скажи мені, будь ласка, яким чином ти доставив його сюди? Адже вранці, коли я виїжджав, він ще сидів у мене в підвалі.

— Хто? Кого? — не зрозумів Рум’янцев.

— Не прикидайся. Той поляк, Станіслав Мочульський. Власне, я збирався попросити тебе, щоб ти дозволив мені взяти його за перекладача. Хлопчисько добре володіє німецькою і, звичайно, польською; зможе порозумітися по-російськи.

— Хто? — Рум’янцев, і справді нічого не розумів.

Отже, Якубовський мусив розповісти послідовно про все, як два тижні тому прикордонники впіймали на багнищах якогось озброєного карабіном цивільного, котрий пробирався в напрямі їхньої частини. Зважаючи на відібраний карабін, спійманого передали Якубовському. Хлопець зізнався, що втік з концтабору для іноземних робітників під Крулевцем, що забив німецького вартового, прихопив його карабін і бажає повідомити радянські власті про концентрацію німців поблизу кордону, а також, якщо зайде потреба, хотів би взяти участь у боротьбі проти спільного ворога. Повідомлене втікачем уже в основному перевірили — все співпадало, тільки часу не знайшлося вранці, щоб поговорити з хлопцем. І Якубовський дуже здивувався, коли побачив, що той поляк виходить з кабінету Рум’янцева.

— Ти помилився, — спокійно промовив Рум’янцев. — Це зовсім не поляк, це німець з Литви, зветься Ганс Клосс.

Тепер Якубовський зробив таку безглузду міну, що Рум’янцев аж засміявся й поплескав полковника по плечі.

— Скільки ти вранці вихилив? Склянку чи дві?

— Чоловіче, — відповів Якубовський, — я ж бачив цього конвойованого з відстані двох метрів, при ясному світлі, а допитував його, мабуть, з десяток разів. Тут не може бути помилки. Невже ти коли-небудь у житті бачив двох однакових типів? Хіба що вони — близнюки.

— З одного яйця вилупились, — уточнив Рум’янцев. — Однак я можу поклястися тобі, що цей тип зветься Ганс Клосс. Ми маємо підозру і навіть деякі докази, що він працював на німецьку військову розвідку — абвер. Підтвердженням цього може бути припущення, що німці звернулися з пропозицією обміняти цього типа на дівчину, яка в Білостоці працювала на нас. Напевне, доведеться так і зробити, бо якихось конкретних доказів проти нього не маємо. А мовчун він, як рідко хто.

— Обміняти, кажеш? — В голові Якубовського народилася думка, на перший погляд зовсім абсурдна.

— Такий схожий? — запитав Рум’янцев. — Це цікаво, дуже цікаво.

“Невже і він думає про те ж саме?” — розмірковував Якубовський. Дальші слова Рум’янцева нібито це підтверджували.

— Він добре володіє німецькою? — промовив повільно.

— Вчився два роки в Гданському політехнічному інституті, народився й виховувався в Помор’ї, німецькою володіє так само, як і польською.