Не встиг той отямитись, як його скрутили, відібрали схований за пазухою обріз, і червоноармійці в цілковитій тиші зайняли подвір"я.

Парубок виявився просто скарбом. Зрозумівши, з ким має справу, він перелякався до ікавки. Досить було кількох слів Іларіонова, і парубок погодився на все, аби тільки зберегти своє життя. Підштовхнувши його наганом у спину, Іларіонов сам привів парубка на ґанок і звелів спокійненько викликати хазяїна. Коли хазяїн вийшов, його стукнули рукояткою револьвера по тім"ю, затиснули рота і сховали відлежуватись у відхоже місце. Потім колишній вартовий викликав ще двох бандитів, які, за свідченням парубка, були набагато «сурйозніші» від попереднього, їх відправили туди ж, куди й хазяїна. Далі все відбулося просто і не без ефекту, на який Іларіонов був мастак.

Біля вікна стали червоноармійці. Воронько заблокував двері, що виходили на задвірок. Іларіонов з чотирма бійцями ввійшов у будинок.

Стрілянини майже не було. Тільки один напівп"яний дідуган з проваленим носом випалив в Іларіонова з браунінга, подряпавши йому кулею щоку. Дідугана знешкодили. Решта вісім озброєних бандитів без опору підняли руки.

Іларіонову забинтували голову, і він тут же, за обіднім столом, допитав колишнього вартового. Парубок без затримки повідомив, що виступити вони повинні були відразу після вибуху, що в той же самий час у місто мали вдертися смагінці (звідки — він не знав) і що з усіх арештованих тільки хазяїн, Хвиля, знає, здається, міські явки Крученого. Але допит Хвилі довелося тимчасово відкласти, як сказав Воронько, «за станом здоров"я». Зв"язаних бандитів повели в штаб…

Уся операція була проведена при сонячному світлі, зайняла менше години і закінчилася ще до того, як повітря струснув вибух.

Так, вибух усе-таки стався. Комендант, розміркувавши, вирішив не випробовувати долю і не колупатися в небезпечному механізмі міни. Він одніс міну за місто, і вона вибухнула о дев"ятнадцятій годині тридцять п"ять хвилин. Такого гуркоту тут ще не чули. В найвіддаленіших кварталах Олешок задеренчали віконні шибки.

А трохи згодом зачастили, захлинаючись і перебиваючи одна одну, кулеметні черги…

… Брати Смагіни мчали на Олешки, впевнені, що захоплять червоних зненацька, що в місті паніка й безладдя після вибуху в штабі, що нема зараз в Олешках такої сили, яка могла б протистояти їх молодечому озвірілому нальоту.

У Саковніна не було часу продумати і організував засаду так, щоб у цей вересневий вечір банда братів Смагіних закінчила своє існування. Пізно попереджений Олексієм, він встиг тільки вислати назустріч їй дві стрілецькі роти, що були в його розпорядженні, і виставити кулеметний заслон.

Натрапивши на них біля міської застави, банда не прийняла бою. Ледве заговорили кулемети і з палісадників гримнули залпи червоноармійських гвинтівок, ледве перекинулися через кінські шиї перші вершники, як смагінці повернули коней і почали відходити. Курява коричньовою хмарою здійнялася над шляхом, і з неї бризнули неприцільні постріли у відповідь. А коли курява розсіялась, на шляху валялося більше десятка трупів, і в канаві сторчма на боці лежала тачанка, у якої під час розвороту відлетіло колесо. Поруч конав кінь з переламаними ногами. На двох інших конях, обрізавши посторонки, тікали їздові. За ними шкутильгаючи біг спішений бандит, у якого вирвався переляканий кінь. Він стріляв у повітря і слізно благав «братіків» не покидати його. Переконавшись, що допомоги чекати марно, бандит заліг на пагорку і довго одчайдушно відстрілювався, вбивши двох червоноармійців і тяжко поранивши командира взводу…

… Нічого цього Олексій не бачив.

Доручивши Храмзову обшукати будинок Федосових і взяти Севу з льоху, він стрімголов помчав у штаб, щоб попередити Саковніна про те, що має відбутися наліт. Начальник штабу послав його до Величка на базар з наказом відправити людей до міської застави. Після цього Олексій мав негайно повернутися в штаб.