— Крадете в обвинувачених? — запитав Тикач.

— На це я не зважуюсь. Просто позичаю в своїх знайомих.

Тим часом вони підійшли до того гарного, хоча зовсім не шикарного будинку, що звався «Прекрасна принцеса». Поминули перший зал з жовто-золотими стінами. Там було кілька порожніх столів, і Тикач хотів був сісти за один із них, але Клубічко потяг його в інший, сіро-синій.

— Замовимо собі простий обід, який їв колись Гете. Не заперечуєте? — запропонував Клубічко.

— Це також був гурман? — запитав підозріло Тикач.

— Ще й який! Любив їжу, жінок, поезію, філософію і високі титули. Коли був здоровий, то обідав у цьому будинку. Тут і досі подають «гетевські обіди».

Він підкликав кельнера і сказав:

— Подвійний «Гете».

«Гстевський обід» починався скромно: чистим яловичним бульйоном із сухариками. На другу страву була форель у маслі,—судячи з її величини, неабиякий хижак з якоїсь крушногорської річки.

— Це добра страва, — запевнив Клубічко, — набагато смачніша за того судака, що його полюбляють вищі консисторні радники на прийомах. Якось мене пригостили ним у приятеля, то через три місяці довелось оперувати жовчний міхур… Правда, — додав по хвилі,— я з"їв тоді ще й теляче філе, суп із кнедликами[21] та два шоколадних тістечка.

Після форелі їм принесли шатобріан з молодими овочами та воловий шніцель з анчоусовою підливою. На закуску подали персикове морозиво.

—І це Гете їв щодня? — спитав Тикач, насилу перевівши подих і наливаючи собі чарку своєї улюбленої бехерівки.

— Коли був здоровий. Колись їли не так, як тепер, їздив сюди один південнонімецькнй князь, так його улюбленою стравою був паштет із тридцяти дев"яти жайворонків. Звалося це паштет а-ля Россіні.

— Звір.

— Мені теж шкода тих пташок, хоча їм від того й не легше, а ще більше шкода тих раків, що їх якось замовила моя знайома у Лінгарта. Та боги її за те покарали. Накинув там на неї оком якийсь вичепурений дженджик середніх років, і вона забрала собі в голову, що то перший секретар італійського посольства. Трохи з ним прогулялась, а потім мені призналася, що то був місцевий перукар, котрий мав так мало роботи, що мусив підробляти як приватний детектив, доглядаючи панство у Лінгарта. Воно завело собі моду їздити до Лінгарта, обвішавшись найкращими сімейними дорогоцінностями.

Коли б сюди їздила леді Дадлей, то за нею ходило б щонайменше чотирнадцять до зубів озброєних детективів.

— На щастя, вона сюди не їздить, — буркнув Тикач.

— Можливо, лише тому, що вона вже давно померла. Знаєте, її чоловік був для неї застарий і, щоб якось компенсувати вікову різницю, засипав її подарунками. Одного разу подарував їй шість разків перлів. Тоді це коштувало дванадцять мільйонів на теперішні гроші. А для більшої певності дарував їй ще гарнітури з брильянтів, сапфірів, смарагдів та рубінів — всього шість гарнітурів.

— Це буде..? — запитав Тикач.

— На сімдесят-вісімдесят мільйонів. Куди тому Зденекові з його двома мільйонами!